Читати книгу - "Смерть у Києві"

Ось так і сам Дуліб — мов нещадно покривлена вітрами на буграх береза. Кинуло його, ще молодого і незахищеного, в несамовите вітровиння, і він поріс убоки, змарнував півжиття на темну, гріховну пристрасть і тепер чи й зуміє спокутувати своє пустоцвіття. Було тяжко на душі й водночас трохи смішно шукати схожість між власною долею і отими берізками на голих буграх. Бо то тільки на перший погляд усе довкола нагадує чимось людину з її незбагненною долею. Насправді ж людина неповторна в усьому: і в найвищому щасті, і в горі, і в біді, навіть у дурощах своїх. А він, Дуліб, коли подумати, окрім мудрого вміння, успадкованого від жінок свого роду, здається, нічого в своєму житті не мав. Почати б від служби в князя Володаря, далі — любов до його доньки, тепер розслідування київського вбивства, яке закінчилося несподіваною мандрівкою в далекі заліські землі, мандрівкою, слід визнати відверто, добровільною і від того, здається, ще безглуздішою. Бо чого б мав чекати від князя Юрія Довгої Руки? Коли той справді винен, то ніхто йому не завадить прибрати таких небажаних свідків, як приблуда лікар та його товариш. Коли ж немає в ньому ділі його вини, тоді князь з неменшою жорстокістю може покарати їх за образу гідності. Князь Ізяслав мав би не пускати їх у цю безнадійну подорож, та, видно, образився він Дулібовими словами про істину й справедливість і дав змогу своєму непокірливому слузі спробувати всі можливі приваби і наслідки отої химери справедливості, яка існує, цілком ймовірно, лише в уяві бездомних, безмаєтних людей, схожих на Дуліба та Іваницю.

Тепер розповідь неминуче має перейти на Юрія, в землю суздальську. Сказано-бо в одній вельми давній книзі так: «Се повість велика єсть, але ми, ліності ради, від многа мало ізбрахом».

Князь Юрій мився в баньці. Лежав на дерев'яній лаві, гарячі клубки пари бурхали від купи розпеченого каміння, на яке бризкав ківшиком воду князівський розтоптувач чобіт Вацьо. Від скаженої пари в грудях так пекло, ніби туди нагорнули сухого палого листу; мало хто міг витримати це. У Вацьові обов'язки, власне, й не входило висиджувати разом з князем у баньці та ще й поливати водою розпечене каміння, першим приймаючи вибухи пари; з нього досить було самого розтоптування нових чобіт для князя, більшого ніхто й не вимагав, але Вацьові полюбилися баньки мерянського племені, ще більше любив він свого князя, тому й ковтав, покректуючи та поахкуючи, кляту пару, вигукуючи при тому:

— Вацьо, як я попарю мого князя, то ніхто так не попарить!

А в цей час жилавий, білявий меря, чоловік, що навіть імені ще християнського, здається, не встиг здобути, шмагав щосили князя віником, і від того віника пахло березою, дубом, ялівцем і ще чимось хмільним. Князь змолоділим голосом покрикував:

— Ой же ж гарно! Ну ж бо ще!

Непростеженим рухом меря відкинув розтріпаний уже віник і вихопив з дерев'яного чаника віник новий, замашніший, набагато довший, хльосткіший, бо вплетено в нього було між густим листям колючу гіллячку з священних лісів племені меря. За першим ударом князеві ще не дошкулило, він крикнув, як і перше:

— Ой же ж гарно!

Але тут меря, примірявшись до князевих сідниць, усмажив Юрія так, що той од несподіванки перевернувся на спину, тоді сів на лаві, продираючи очі, задихнувшись од болю, гніву, найбільше ж — од здивовання.

— Ти чим мене вдарив?

— Вдарив, — спокійно повторив меря.

Вацьо брязнув ковшиком об каміння, враз прискочив до князя, перепуджено плямкнув своїми великими, як перепічки, губами:

— Що тобі, князю, вацьо?

— Цей дурень мене шмагонув якимись колючками, — засміявся Юрій.

— Ти що! — вхопив за плечі мерю Вацьо. — Кого б'єш? Князя б'єш, вацьо!

— Князя б'єш, — повторив добродушно меря. — Думав, не князь — чоловік, думав. Віник для чоловік.

— Князя треба знати, вацьо!

— Голий чоловік — голий чоловік. Нема князь. Є чоловік або нема чоловік. Віник для чоловік. Для голий чоловік.

— Ну ж я тобі! — загримів розтоптувач чобіт, але Юрій не дав йому розходитися:

— Облиш його, Вацьо. Він хотів як ліпше. Чоловіком хотів мене зробити. Бо князем може бути кожен дурень, а от чоловіком…

Поки ж Юрій випарювався в баньці, його улюблені слуги та отроки, що завжди супроводжували князя, готувалися до невеликої, але урочистої, як водилося, учти.

Князь не любив учтувати ні з воєводами, ні з боярами, з старшою дружиною сідав до трапезування лиш при доконечній потребі, а здебільшого мав перед очима своїх улюбленців, приємно йому було споглядати на молоді, чисті лиця, на які життя ще не наклало відразливих машкар хитрощів, хтивості, запобігливості й жорстокості — цієї дикої, протиприродної мішанини властивостей чужих і ворожих людині, та водночас і рокованих їй не знати за які гріхи.

Ще мав звичай князь Юрій: у походах, тяжких і виснажливих, та й у короткочасних об'їздах своїх волостей, не міг обійтися без гарної мерянської баньки, для чого завжди споряджано попереду княжого походу вмілих теслів, і вони ставили нову, з запахом стружки, чисту й світлу, як мед у щільниках, баньку і неодмінно в місцях мало приступних не те що для людей, а й для звірів: то на острові посеред річки чи озера, або в пущі, то в дикій ярузі, виритій за тисячі літ невтомним струмком. Так і цього разу поставлено було баньку на острівці посеред річки, і хоч річка не була глибока і до острівця князь легко добрів верхи на коні, все ж видимості неприступності дотримано й цього разу, і заповідалося, що Юрій вийде після миття в настрої піднесеному і гарно посидить з своїми людьми, слухаючи вже вкотре хвалу собі й славу, мовлену, проте, устами незрадливими, породжену в серцях незіпсованих і чистих.

Князь після купання пив лише половецьке пиво з проса, пив охоче й багато, це вже знали всі, тому везли за Юрієм достатні запаси цього трунку; ще відомо було, що князь ревниво стежить за тим, щоб пили і їли всі, хто сидить з ним за столом, бо, як він вважав, чоловік щирий і правдивий має пити і їсти, не відмовляючись, разом з усіма; коли ж вередує, або ухиляється всіляко, або й геть відмахується, то в такого, за всіма прикметами, нечисте сумління. Здоров'я тут до уваги не бралося, бо сказано вже, що князя Юрія оточували тільки молоді наближені,