Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Озерний Вітер, Юрій Володимирович Покальчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Озерний Вітер, Юрій Володимирович Покальчук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Озерний Вітер" автора Юрій Володимирович Покальчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 37
Перейти на сторінку:
а тільки у дуже старих людей. І якось ти химерно дивишся на все й говориш чудернацькі речі...

– Якщо я подобаюсь тобі, ти мене кохаєш, то яка різниця...

– Мені байдуже, який ти! – сказала Леа. – Я – твоя! Це лиш для батьків, для інших... Адже ми колись будемо жити разом, чи не так?

– Так! – сказав Волин. Він вигукнув це радісно. Та водночас на дні його свідомості з’явився глибокий сум і мовив йому: «Ні!»

Вони провели разом цілий день. Але Волин вочевидь був ослаблений, хотів спати, і Леа, зібравшись додому, навіть не дозволила йому проводжати себе.

– Як ти будеш сам? – – питала вона. – Чи йтимеш туди, далеко, до вашої з братом хижки? Адже ти кволий ще, а йти далеко! І брат твій не з’являється!

– Піду, якщо він не прийде сюди! – відказав Волин. – Ще трохи почекаю – і піду!

Але голос у нього був кволий і сонний, бо насправді він уже починав задихатися без води і йому хотілося одного: щоби Леа якнайшвидше пішла, а він пірнув у Озеро і міг заснути, заспокоїтись, віднайти втрачені сили.

Волин намагався зосередитися, аби покликати Перелесника, але той уже стояв за розваленим тином й вітався з Леою.

Перелесник був у сільському строї, і Волин дякував йому подумки, а той також подумки відказав: «Поговоримо пізніше!»

Леа не чула цієї мовчазної розмови, і, коли Волин сказав їй, аби йшла вона додому, бо вони з братом мають побалакати, вона швиденько зібралася, ґречно попрощалася з Перелесником і зникла, крокуючи стежиною, яку вже вони з Волином протоптали за цей час.

Домовились, що завтра вона не прийде, й отже, вони з Волином побачаться через день.

Щойно Лса зникла поміж деревами, як Перелесник вже був у своєму червоному плащі, а одежу, в яку був убраний, кинув під хатою, сідаючи біля Волина на лавці.

– Що ж ти чиниш, друже? – сумно сказав він. – Те, що я тепер маю ворога у людозмієві, то нехай з ним! Я цих потвор взагалі не терпів і раніше, бо вони ще й у повітрі ширяють! Тепер їм теж буде непереливки! Але то, врешті, байдуже. А от ти, Волине! Бідний мій Волине! Як мені тебе шкода!

– Що зі мною, Перелеснику? Чому ти так дивишся? Чому тобі мене так шкода? Адже я переміг?

– Ти переміг поки що усе, крім себе, Волине! Ось де твоя біда! Це має бути найважча перемога, і дістається вона дуже дорого...

– Ще мало? – жахнувся Волин. – Ще мало я вистраждав, аби Ті, що все знають, лишили мене у спокої?

– Іди спочивай, – сказав Перелесник. – Завтра добалакаємо! Завтра день важливий!

– Чому?

– Роздягайся!

Волин скинув одежу, і Перелесник обійняв його однією рукою, піднісся в повітря, і за мить вони вже були над Озером.

– На добраніч! До завтра!

І Волин уже летів з висоти в Озеро, в рідне його Озеро, вертався у свій коханий Озерний край, такий близький йому і рідний зараз, що, входячи у воду, не хотів, здавалося, зараз більше нічого і нікого, тільки цього глибинного озерного спокою, тільки цієї любові озерного і лісового люду, тільки цього природного стану свого довгого життя, в якому все було чігко і просто, як пори року, як його власне дозрівання за літо, як початок кохання навесні і розквіт його восени, затухання аж до зимового сну і прокидання знову хлопчиком, який знає лише сонце, воду і вітер, лісовий і озерниії люд і нічого не знає про зваби жіночих чар, про пристрасті і захлинання у судомному щасті. І кожної весни кохання знову народжується в ньому, і зріє аж до свого вищого рівня. Єднання з Царівною О є святом і їхнім, і святом цілого озерного й лісового люду, бо всі в цю пору святкують свято кохання, всі живуть в апогеї літнього щастя, аби потім знову дійти закінчення, заснути і навесні прокинутися знову, нічого не пам’ятаючи про минуле.

– Пам’ять – це старість! – казала йому Царівна О, коли він допитувався в неї, звідки він узявся, що в нього було колись, чому він не пам’ятає, як був людиною. – Ти вічний підліток, не можеш мати такої пам’яті, бо саме твоя завжди нова енергія живить і тебе, і мене, і всіх, хто з тобою спілкується. Час, який зупинився в тобі, – велике твоє щастя. Ти наймолодший, найкрасивіший, найспритніший з демонів! Я пишаюсь тобою!

– А Перелесник?

– Життя вітру – це вже не свій затишний світ, це вічний мандрівник, це бездомний блукалець, це нещасний самітник без нікого...

– Чекай, а його зваблені дівчата, а його кохання, а його палахкучі пристрасті?

– Це його покута, його мета і його відчайдушна і завжди нездійсненна спроба знайти своє місце. Вітер не має місця. Він скрізь і ніде!.. Він так уподобав тебе, бо з тебе лине певність і віра в прийдешнє, ти так влитий у свос нинішнє буття, що важко уявити собі, що ти можеш бути інший. Ти зупиняєш його шалений лет, бо в тобі нема ні поспіху, ні часу. Ти – Волин, вічний підліток, Озерний Княжич, який має багато друзів і приятелів, кохання і юність, має все те, чого не має бідолаха-блукалець Перелесник...

Волин лежав на дні, на своєму місці під островом, і відчував, як Озеро, його рідне Озеро сповнює його цілющою силою своєю, немов годує його, і враз не хотів нікуди знову, не хотів виходити з Озера, заснути, аби була зима І холоднеча, і він прокинувся знов хлопчиком на початку весни.

З такими думками він заснув. Але був лиш серпень.

Прокинувся Волнн важко, проте майже цілком здоровий. Неквапом виплив на поверхню, озирнувся – нікого. Виліз на острів і ліг на піску. День був хмарний, скидалося, що буде дощ. Оскільки Перелесник обіцяв з’явишся сьогодні знову, то дощ мав бути теплий. Волін замислився.

Думки його линули в село, до Леі, до її батьків, і він вирішив раптом, що не буде чекати її завтра, а піде до них сам, десь в обідню пору чи трохи пізніше.

Це розважило його, настрій піднявся, і він пірнув у Озеро, аби зайнятися своїми, озерними справами. Але з глибини випливла до нього Царівна О. Він давно її не бачив і зараз зніяковів, зустрівши її.

– Не треба, Волине! Облиш сьогодні справи! Ти здобув багато, переміг ворогів, пройшов випробування. І хоч на тебе чекає ще багато чого, але

1 ... 31 32 33 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Озерний Вітер, Юрій Володимирович Покальчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Озерний Вітер, Юрій Володимирович Покальчук"