Читати книгу - "Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук"

Завтра вирішальна битва з Філіпом. Чи вціліє? Він і досі не передав, не заповів священного жука достойному з достойних. Яким же був сам, хай розсудить історія.

…Вишикуване військо скіфське. Довговолосі, бородаті, гордовиті сини степу в коротких шкіряних кафтанах, перехоплених тонкими ременями, у довгих вільних штанах, стягнутих на щиколотках, у м’яких чоботях. Дехто в накидці з баранячої шкіри. Кожен тримає напоготові сагайдак зі стрілами й короткий меч-акінак.

Під Атеєм баский кінь. Майстерно прикрашене сідло, біля губ вороного на ремені висять круглі бляхи-фалери, щелепи прикрашають квадратні бляхи з зображенням крилатих грифонів.

Поглянув Атей на своє військо, і стислося серце вождя: не побачив він в очах скіфів бойового завзяття. Та вороття назад не було. Підвівшись на стременах, змахнув мечем. Повів військо назустріч поразці, назустріч смерті.

Мов лев, кидався скіфський вождь у самісіньке пекло битви, забувши про свої дев’яносто літ. Бився за сімох, але не здобув перемоги. Видно, талісман Демокріта був проти нього, хоч і довелося помандрувати зі своїм володарем у царство мертвих…

Знову щось трапилося. Картини далекого минулого почали тьмяніти і меркнути, аж поки не зникли зовсім. Моє друге «я» знову злилося з першим і остаточно перенеслося в сьогодення, в лабораторію експериментальної кристалооптики. Якийсь час у голові цілковитий розгардіяш. Але ось виринув знайомий голос. Голос Ткачука…

Все зрозуміло: приходив Кузьмич і сказав, що більше не має права залишати нас у приміщенні інституту. Він, як виявилось, і вимкнув високу напругу, незважаючи на Сашкові наполягання. Таким-от агресивним чином був перерваний експеримент.

Я коротко розповів Сашкові про свої видіння.

— Маємо розкид експериментальних даних, — уголос міркував Ткачук. — Напевно, частота коливань електричного поля твого мозку відмінна від моєї, це, очевидно, й призвело до того, що тобі бачилися інші картини.

Із гучномовця полилась мелодія «Київського вальсу». Шоста година ранку. Я розчинив навстіж вікна лабораторії. До приміщення увірвався духмяний подих розквітлих каштанів. Мільйони білих ліхтариків у молочно-голубому мареві ранкового туману. З висоти п’ятнадцятого поверху, де розмістилась наша обплутана кабелями лабораторія, мені в якусь мить здалося, що піді мною велетенський космічний корабель, який готується до старту, а цвіт каштанів — це індикаторні лампочки комп’ютера незвичайного зорельота.

— Так, — наполягав Мішель. — Мені хочеться пояснити те, чого досі ви, вчені, не розгадали!

Хоч сивина давно посріблила скроні цієї людини, однак її цілком правомірно й далі можна відносити до молодих запальних науковців, одержимих романтикою пошуку. В той же час професор Бандура відзначався холодною розсудливістю, вмінням блискавично аналізувати факти й будувати на їх основі чітку логічну картину. Співрозмовникам особливо імпонувала незалежність суджень ученого.

Будучи напрочуд комунікабельним, товариським, він любив повторювати, що дев’яносто дев’ять відсотків нових ідей народжуються в результаті контактів з іншими людьми.

Словом, у ситуації, яка склалася того суботнього ранку, нам бракувало саме професора Бандури: потрібна була людина, яка б узяла на себе роль каталізатора ідей.

Я набрав номер телефону квартири Миколи Олексійовича (на щастя, він уже два дні тому повернувся з відрядження). На запитання, чи може висока наука у вихідний день прийняти ранкову делегацію фізиків у складі двох чоловік, негайно була отримана позитивна відповідь.

І тут я згадав про заплановану поїздку на Дніпро. Довелося терміново передзвонювати колегам по роботі, щоб нас із Ткачуком не чекали. У причини такої несподіваної відмови я, звісна річ, не вдавався.

Господар насамперед посадовив нас за стіл. Протести з нашого боку були досить мляві. Професор добродушно кепкував з мучеників-експериментаторів. І так уже сталося, що, не встигнувши до ладу з’ясувати причину несподіваного візиту, ініціативу в майбутній дискусії перехопив гостинний хазяїн.

Після сніданку Бандура запросив нас до кабінету. Поки ми з Ткачуком роззиралися, захоплюючись домашнім археологічним музеєм, Микола Олексійович несподівано поцікавився, який зміст вкладають фізики у поняття «реальний кристал». Дещо здивований таким початком розмови, я відчув, що господар хоче підвести нас до якоїсь цікавої думки.

Я пояснив, що кристали — це речовини, у яких атоми, іони, молекули, будучи розміщені в строгому порядку, утворюють геометрично закономірну структуру, або так звану кристалічну гратку. В ній атоми постійно взаємодіють між собою, коливаючись одні на догоду іншим. Скоряючись законам термодинаміки, вони блукають у просторовій гратці, неспроможні вирватися з цієї наднадійної в’язниці. Тому фізикам вдається встановити далеко не все, що діється на мїкрорівні. Слово «кристал» переважно асоціюється з такими епітетами, як «досконалий», «чистий», хоч насправді ч реальні кристали здебільшого заселені величезною кількістю домішок-дефектів різноманітного походження. Саме завдяки їм, очевидно, кристал пам’ятає події, свідком яких був. Правильніше було б сказати, пам’ятає про те, що послужило причиною появи в ньому дефектів, які порушили ідеальну правильність ґратки.

Микола Олексійович замріяно дививсь у відчинене вікно і, здавалося, був десь далеко-далеко… Однак я помилився. Бандура швидко повернувся спиною до вікна і тепер, хитрувато примружившись, переводив погляд то на мене, то на Сашка.

— А чому б не припустити, що в структурі електронів кристала чи цих злощасних домішок у вигляді якихось нашарувань може бути записане минуле, думки людей? Чом не припустити, що й людське мислення може залишити у мікросвіті певний слід? Уявляєте, що було б, якби людство навчилося видобувати цю інформацію на-гора?..

— Неймовірно… — прошепотів Ткачук.

— Що саме неймовірно? — розсміявся Микола Олексійович. — Вам не до вподоби моя гадка, вона викликає заперечення?

— Зовсім ні, — замахав руками Сашко, — Річ у тому, що подібна ідея вже давно переслідує