Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк 📚 - Українською

Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Експедиція «Гондвана»" автора Леонід Михайлович Тендюк. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 59
Перейти на сторінку:
човен біля скелястого берега. А на порозі до мене усміхається її господар.

Коли розповідають про людей незвичної долі, чомусь і в зовнішності їх вишукують надзвичайне. «Обличчя його, мов висічене з граніту, приховувало якусь таїну». Або: «Той погляд тільки в тих, хто сам дивився смерті в очі».

Предтеча бував у пазурах смерті, коли за участь у революційних подіях на Чорномор'ї списали з міноносця і послали на фронт; і тоді, як на Вкраїні лютували гайдамаки, а він, матрос революції, з червоногвардійським загоном виступив проти посіпак. Усього було, життя його — дивовижне. А от зовні він непоказний: хлібороб із натрудженими руками та й тільки.

Предтеча запросив мене до хати.

Це була охайно прибрана, але тіснувата, схожа на корабельну каюту світлиця, вікна якої мрійливо дивилися на високу Богданову гору.

Стіл, етажерка з книгами. Над ліжком у дерев'яній рамі фотографії: кораблі й кораблики та ще фотознімки, на яких у тільнику й безкозирці молодий, веселий матрос. І погляд мій, крадькома кинутий на Предтечу, не знайшов між ним і моряком на тих фотографіях ніякої подібності.

Але то був він, Федір Сидорович. Був таким давно… А той, незабутній, далекий день (Індійський океан, Червоне море) сонячно висвітив його моряцьку, поетичну душу, увічнив ім'я.

Може, тому, що море схоже на буйнопілля, з давнини прагнули до нього степовики. З відвагою в серці, міцні та дужі, йшли вони в Азов та Одесу, щоб ступити на палубу корабля.

П'ятнадцятирічним хлопцем залишив батьківську хату і Федір Предтеча. За роком рік… Чверть століття проплавав під різними широтами. І був серед його мандрівних літ оцей, трагічний і безсмертний, день.

Так я почув від самого Федора Сидоровича те, про що розповідав на пароплаві випадковий попутник.

— Вихованець Шумила, кажете? — перепитав Предтеча. — Що ж, радісно знати, що нашому моряцькому роду нема переводу. Шумило сам був моїм учнем. Правда, плавав я з ним, уже коли залишив «Одесу». А вас, як я зрозумів, цікавить рейс «Одеси». Ну, тоді слухайте.

Було це навесні 1906 року. Відвідавши Константинополь та Олександрію, прямували ми в Бомбей.

Пароплав наш, дарма що вантажно-пасажирський, не пристосований для далекого плавання. Тісні каюти, спека. Навіть пасажири, хто жив на палубі, й ті скаржились на нестерпні умови. А що вже казати нам, матросам та кочегарам — мешканцям задушливого, металевого черева!

На «Одесі» працював я матросом. Зі мною в рейс пішов і Вася Гончаренко — мій браток по торговельному судну «Тигр».

Вася — одесит. У слобідці Романівка жила його мати, і ми, бувало, після плавання заходили до неї в гості. Вона умовляла сина не йти більше в море: останнім часом він нездужав, скаржився на серце. Та — куди дінешся? Щоб прогодувати стару і теж хвору матір, гроші треба було десь заробляти. На «Одесі» платили все-таки непогано.

Тремтіла-переливалася далина, марево клубочилось, як то буває в спекотному степу. Та що степ! Червоне море, по якому пливли, пашіло, мов черінь.

Пораючись на палубі, я помітив, як Василь, блідий і знесилений, вдруге намагався вийти з кочегарки. Але щоразу механік заганяв його назад, і він, сердега, так і не зміг перепочити.

А потім скоїлось лихо. Гончаренко напівживий піднявся на палубу і впав. Коли ми підійшли, то побачили, що Василь уже мертвий.

Смерть боляче різонула нас по серцю. Працювали ми тяжко, та праця наша не цінувалась.

— Ану, чого баньки витріщили, мерщій до роботи! — гримнув боцман, угледівши, як ми обступили мертвого товариша.

Капітан наказав розійтися з палуби.

Потім за морським звичаєм кочегара поховали. Тіло його зашили в парусину, до ніг прив'язали колосник — і спустили в море.

Ми довго стояли на кормі, засмучені, приголомшені нещастям.

«Таке може трапитися з кожним», — подумалось… І чужина, й це нерідне, задушливе море. Було так сумно, що хотілося плакати. Я згадав степ, матір. Згадав — і про свій біль виповів у вірші.

Раскинулось море широко…

Цей перший рядок народився сам по собі, коли я з хлопцями стояв на кормі і в зажурі дивився на море… А потім спустився в трюм, до себе в каюту. І до ранку не спав — переінакшуючи відому тоді пісню Щербини про Егейське море, складав вірша на смерть кочегара Василя Гончаренка.

Пісня моя пішла гуляти по світу.

Безсмертного немає, а довговічне стрічається рідко… Що ж, мудрець, можливо, й мав рацію. А тільки на світанку життя стрілося мені, Василю Гайовому, довговічне — незабутнє побачення з тим, хто склав безсмертну пісню. Невдовзі і я поєднав долю з морем…

— Да Гама? — здивувався Кукса, побачивши мене на палубі. — Ти ще й досі гризеш своїх дикунів?

— Догризаю.

Звідтоді, як Сашко пішов у радіорубку, сподіваючись на послання від Моніки, а потім кілька годин — уже й звечоріло — невідомо де тинявся, я в поті чола трудився над масками.

І таки вирізав. Одну повністю, другу майже закінчив.

Ці тихі екваторіальні води, серед яких один-однісінький білів наш «Садко» і десь далеко милий серцю степ. Переліски й косогори. Дніпрова сага. Пройдені дороги…

Усе так переплелося — минуле й нинішнє. Стало нерозривним, часткою мене самого.

Думи-спогади заполонили серце: мандрівка в Чигирин, зустріч із Предтечею, — аж поки й не вчувся голос Сашка.

— Ну, то що — до ранку сидітимеш на палубі? — поцікавивсь він.

— Скоро кінчу.

— Ні! — кинув Кукса. — Ходімо зараз.

— Куди?

— Побачиш сам…

У кают-компанії, де нас не так давно пісочили, ніде було стати — крім вахтових, зійшлися всі.

Моряки й науковці обговорювали зроблене, складали плани на майбутнє.

А в кінці вечора, коли все вирішили й уладнали, капітан велів матросам на хвилинку затриматись: він щось повинен сказати.

І сказав:

1 ... 31 32 33 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"