Читати книгу - "Привид іде по землі, Олександр Павлович Бердник"

Лосс пригнічено мовчав. Думки билися в тісному закапелку черепа, шукали виходу й не знаходили його. Тоді Алессандро вирішив іти навпростець.

— Сеньйоре професор, — прошепотів він, опустивши голову. — Визнаю… Я не виправдав вашого довір’я, а ще більше довір’я Моріса. Це страшно, але не настільки, як моє теперішнє становище. Я тільки недавно збагнув свою приреченість… А втім, ні… Одразу, як потрапив до банку…

— Боже! — сплеснув руками професор. — Ви проникли в банк! Жалюгідний чоловіче! Невже вам не вистачало грошей, які я вам давав? Я б міг дати більше, скільки завгодно! Чому ви не сказали мені?

Неясне обурення росло в душі Алессандро. Невже професор не розуміє звичайних потягів людської душі? Яка наївність.

— Сеньйоре професор, — з глухим роздратуванням сказав Лосс. — Ви могли б зрозуміти все, без пояснень. Ви знаєте моє минуле… Злиденне дитинство, напівголодне існування, життя без перспективи, а потім — каторга. Дякуючи Морісові, я пройшов через ворота смерті… Я страшною ціною здобув собі волю…

— І використали її для огидних цілей! — крикнув професор.

— Ні! — палко заперечив Лосс. — Я завжди мріяв про помсту, я хотів бути таким же сильним, як мої кати, як кати народу, ні, сильнішим від них, щоб самому стати на верхівці життя. І ви… ви поставили на моєму шляху спокусу… Я хотів переконатися, чи справді можна бути невразливим і всемогутнім… Але я забув, що вічно людина не може бути в такому стані.

Алессандро похнюпився, зітхнув.

— Важко було керувати собою, станом проникливості. Це поглинало колосальну енергію, спустошувало мозок. Крім того, коли золото почало падати крізь мої руки, не затримуючись у них, я побачив, що світ навколо мене примарний… Я збагнув, що став привидом, утратив контроль над собою. Я помилився…

— Не помилився, а загинув, — сухо промовив Тенк. — Подивіться, ви поступово поринаєте вниз.

Лосс зі стогоном зірвався з місця і забігав по лабораторії. Потім зупинився біля Тенка і впав на коліна. Руки його пройшли крізь ноги вченого й заглибилися в підлогу. Професор з огидою відсахнувся.

— Не підходьте до мене! — крикнув він.

Алессандро з істеричним криком розпластався долі, все його тіло тряслося в судорогах. Він звів догори залите сльозами обличчя, сірі, сповнені божевільним відчаєм очі знайшли вченого.

— Я прошу… — Голос його перетворився на хрип, спазми стискували горло. — Я прошу милості… Допоможіть мені.

— В чому допомогти? — якось байдуже запитав Тенк, дивлячись на Лосса відсутнім поглядом.

— Дайте мені можливість повернути нормальний стан. Адже у вас є антирадонат!

— Так, він у мене є, — твердо сказав професор. — Інакше моя робота не варта була б дірки з бублика. Але вам, Лосс, я не допоможу.

— Чому? — закричав Алессандро, схоплюючись на ноги.

— Тому, що я не вірю вам. Ви зловжили моїм довір’ям і поставили всю мою роботу, а, може, й життя на грань катастрофи. Тепер уже мої досліди не секрет, поліція знає про людину-привида. Нанівець звелися всі намагання повернути винахід на благо, а не на руйнування або політичний авантюризм. Ні, я не допоможу вам, Лосс!

— Сеньйоре професор! Згадайте ваші думки, ваші гуманні ідеї…

— Облиште! — підвищив голос Тенк, блиснувши чорними очима. — Не згадуйте про гуманізм. Смерть однієї людини заради блага інших — оце й буде гуманізм.

— Я поклянусь!..

— Ваша клятва не варта нічого. Ваші вчинки ясно доводять, що ваш мозок викривлений, що він хворий манією влади, багатства, величі. Ну, гаразд, я поверну вам минулий стан, я відкрию вам секрет антипрепарата, а далі що? Ви копнете мене, як шолудиву собаку й зробите з мого винаходу жупел для залякування світу.

Алессандро звився, як вуж, від тих слів професора. Все було вірно, він наче у воду дивився. Він ніби читав думки Лосса.

— Я забуду про жалість, — глухо вигукнув професор, — я хочу про неї зараз забути. Йдіть геть, я не бажаю навіть розмовляти з вами.

— Тоді я сам зроблю антирадонат! — прошипів з ненавистю Лосс. — Я прочитав формули в сейфі. І якщо ви не захочете допомогти мені тепер — я передам винахід властям.

— Даремні сподівання, — гордо відповів Тенк. — Формула — не пустий звук тільки для підготовленого вченого, який знає технологію і попередні, вихідні речовини. Шантаж вам не допоможе, Лосс…

— А-а-а! — несамовито закричав Алессандро, кидаючись на вченого. Він хотів схопити Тенка за горло, але з розгону проскочив крізь нього і врізався в стіну.

Професор злякано відсахнувся. Алессандро рвучко повернувся назад, з погрозою потряс кулаком.

— Проклятий! Ти розставив на моєму шляху цей капкан! Це ти перетворив мене на примару! Але я не подарую цього. Я зараз же піду до поліції і все розповім. Тобі не вдасться пережити мене.

— Вам уже вдалося зробити це, злий, нікчемний чоловіче, — гірко витиснув із себе Тенк, дивлячись у вікно.

Алессандро завмер з відкритим ротом, потім поглянув у той бік, куди дивився професор. У саду було видно чорні силуети озброєних людей. Невже поліція? Значить, Шліссер вислідив його. Прокляття! Що ж тепер буде?

З коридору почулися важкі чіткі кроки, брязнув метал. Двері відчинилися. На порозі стояв високий мужчина, одягнений в елегантний костюм світло-сірого кольору. Його погляд миттю оббіг лабораторію, зупинився на постаті Тенка.

— Професор Тенк? — пролунав суворий голос.

— Так, це я, — байдуже відповів учений. — Що вам потрібно? Чоловік зайшов