Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

Свою сорочку щонайкращу віддав, ватяні штани нові, а той свою одежину скинув, ось вона тутечки, — кивнула жінка на клунок, — вирядився у все наше й каже, що його шмотки дорожчі за наші. Потім удвох з чоловіченьком у машину всілися й подалися. Отой Гришка, дідько старий, сказав, що з лікарні втік, та він і справді весь забинтований. Ви мені вірте: Сенька добрий чоловік, тільки полохливий трохи. Сама хотіла піти до вас, та він сказав — повіситься. Діток жалко, трійко їх у нас, та й його теж жалію, чоловік він справний, — повторила переконано жінка.

Фомін підморгнув Боровикові, і той зрозумів його бажання. Узяв під руку жінку.

— Ходімо, Меланіє Григорівно, до мене, дещо записати треба.

— Ні, ти, хлопче, зачекай, — вивільнила руку Щукіна й підійшла впритул до чоловіка. — Ти, Семене, про все розкажи, не приховуй ні про стару банду, ні про отамана, про його полюбовницю Льольку розкажи. Щоб на душі клопотів не зосталося.

Щукіна рушила до дверей і тільки тепер помітила коричневий чемодан. Підійшла, підняла його, мовби виважуючи в руці, і повернулася до чоловіка:

— Ну й гад же ти, Сеньчо! Сказав, що ще минулого літа Грищину схованку в Ангарі втопив, а вона ціла. — Ще раз прикинула вагу чемодана і вже Фоміну пояснила: — Раніше він важкий був, фунтів з десять чи й більше, і замки не зламані.

ПО СЛІДУ

Добре накоченою дорогою машина бігла швидко. Це влітку тут вибоїни й гаті, а взимку чудово, засипав сніжок усі ковдобини, уторували його вантажівки — і жени хоч сто кілометрів на годину. Фомін улаштувався на передньому сидінні й похропував. Поряд із Сашком перехилився на згорнуту доху Боровик і також заснув. А Сашкові не спалося. Він із захопленням спостерігав за Пашею Богачуком. Не шофер, а віртуоз. Просто пілот вищого класу. Ото б навчитися йому, Сашкові, так керувати машиною!..

Поступово задрімав і Дорохов, а машина мчала так само швидко, то піднімаючись на сопки, то пірнаючи в ліс. Тайга підступала до самого тракту, вікова, незаймана, і простягалася вдалеч на сотні й сотні кілометрів. Надвечір, коли вже смеркло, зупинилися у великому трактовому селі, в чайній напилися досхочу міцного чорного плиткового чаю й рушили далі. Сашко кілька разів намагався викликати Фоміна на обговорення щукінських свідчень, але той лише відмахнувся:

— Зачекай. Навіщо дарма теревенити! Ось зустрінемо Попова, тоді й обговоримо все, а поки що думай. Дай-но мені краще свого пугача подивитися.

Сашко віддав маузер разом з дерев'яною кобурою, яку весь час тримав на колінах, і попередив:

— Він заряджений, дядьку Мишо!

Фомін повертів дерев'яну кобуру, прочитав на руків'ї дарчий напис і повернув пістолет:

— Чудова зброя. Точного і сильного бою, майже як у гвинтівки.

Боровик потримав у руках Сашків пістолет, в Богачук, єхидно хихикнувши, заявив, що його борхарт-люгер не гірший. Всі знали пристрасть цього хлопця до зброї, і Сашко зрозумів, що шофер злукавив через заздрощі.

Пізно вночі приїхали в селище, в якому їх мав зустріти Попов.

— Їдь повільніше, — попросив Фомін Богачуку. — На околиці розвернешся — і назад, та кілька разів посигналь. Якщо Іван Іванович одержав нашу депешу, сам знайдеться.

Коли вони розвернулися втретє, на шосе з'явився високий чоловік, закутаний у довгий Кожух.

— Ну ось і знайшовся наш начальник, — оголосив Фомін. — Зупини, Пашо, вирішимо, як нам далі бути.

Він вискочив з машини, потис руку Попову, перекинувся кількома словами. Потім обидва попрямували до крайньої з лівого боку хати, відчинили високу масивну браму й махнули шоферові: заїжджай, мовляв.

Вийшовши з машини, Сашко роззирнувся, і йому здалося, що він знову на копальнях, у дворі в офіціантки. І розташування хати і всіх хлівів та комор, і велика повітка, що закривала третину двору, були такі самі, хіба що огорожа була нижча й без загострених плах.

Господар, поважний літній чоловік, витяг з під повітки сани, переставив якісь ящики, допоміг шоферові поставити машину на звільнене місце. Попов відрекомендував його як надійну людину, пояснивши, що він член партії і працює тут шляховим майстром.

Після вечері нашвидку господар пішов спати, розмістивши приїжджих у великій просторій кімнаті.

— Спочатку розповім, про що мені пощастило дізнатися на копальнях, — почав Попов, — а потім ви свої новини викладете, і вирішимо, як жити далі.

Він закурив, дістав з польової сумки блокнот, погортав його.

— Перебрав, з ким стикається Ангеліна.

— Яка Ангеліна? — здивувався Сашко.

— Не перебивай. Так от, у буфетниці Ангеліни Леопольдівни Зернової, як значиться по документах наша Ганна, нема жодного знайомого, в якому можна запідозрити цього самого Хазяїна, здатного організувати пограбування. Живе вона замкнуто, дружить лише з учителькою, як нам уже доповідав наш шановний Сашко Дорохов. Учителька з колишніх, приїхала на копальні, викладає російську мову та літературу, їй уже за п'ятдесят. Ангеліна ходить тільки до неї, іноді буває в Олімпіади Викової. Нечасто, і то лише тоді, коли її чоловіка нема вдома. Він її терпіти не може. Шкода, що я не зумів з ним поговорити, він у тайзі на полюванні. Цей Биков чоловік серйозний, член партії, колчаківців бив, партизанив, а потім у чонівському загоні банди громив.

Сашко слухав, і йому одразу стало якось легше. Він був радий за відвертого, доброго Кешку, за його сестру, за весь їхній гостинний дім. Згадавши Олімпіаду, насупився, радість, що спалахнула була в душі, зблякла, погасла.

— А сама Олімпіада мало того, що мої кишені обнишпорила, ще й Нікітському передачу привезла.

— Не перебивай, Сашко, — зупинив його Фомін. І, звертаючись до Попова, попросив пригадати, що ще Віра про Бикова казала.

— Казала, що Олімпіада додому дуже квапилася і боялася, щоб чоловік не дізнався про її поїздку до Іркутська.

— Думаю, що це підтверджує відомості про Бикова. А як з тим другим мисливцем, забув, як його звати,