Читати книгу - "Етюд у багряних тонах, Артур Конан Дойль"

«Собацюро! - мовив я.- Я ганявся за тобою від Солт-Лейк-Сіті до Петербурга, і ти щоразу втікав од мене. Але тепер твоїм мандрам настав кінець - хтось із нас завтра не побачить світанку».

Він і далі задкував; з обличчя його я бачив, що він мав мене за божевільного. Проте саме так, мабуть, тоді й було. В скронях у мене гупали молоти; я, напевно, знепритомнів би, якби в мене з носа не потекла кров - від того мені зробилося легше.

«Ну-бо, згадав Люсі Фер’є? - вигукнув я, замкнувши двері й покрутивши ключем перед його очима.- Ти давно чекав відплати, і врешті вона прийшла!»

Я бачив, як боягузливо затремтіли його вуста. Він, звичайно, благав би помилувати його, але розумів, що це буде даремно.

«Ти вб’єш мене?» - прожебонів він.

«До чого тут убивство? - відповів я.- Хіба це вбивство - знищити скаженого пса? Хіба ти помилував мою бідолашку, коли відірвав її від убитого батька й замкнув до свого клятого гарему?»

«То не я вбив її батька!» - скрикнув він.

«Але ти розбив її невинне серце! - вигукнув я, простягнувши йому коробочку.- Нехай нас розсудить Господь. Вибери пігулку й ковтни. В одній - смерть, а в другій - життя. Я візьму ту, що залишиться. Подивимося, чи є на землі правда, чи над усім панує випадок».

Він упав на коліна, дико заволав і почав благати, щоб я його помилував, але я приставив йому ніж до горлянки, і врешті він скорився. Потім я ковтнув другу пігулку, і ми з хвилину стояли мовчки, чекаючи, хто з нас зостанеться живим, а хто помре. Ніколи не забуду його обличчя, коли він, відчувши перші напади болю, зрозумів, що ковтнув отруту! Я зареготав і підніс до його очей обручку Люсі. Все це тривало менш ніж хвилину - алкалоїд діє швидко. Обличчя його скривилося, він простягнув руки вперед, захитавсь і з хрипким вигуком упав на підлогу. Я його перевернув ногою горілиць і поклав на груди руку. Серце не билося. Він був мертвий!

З носа в мене цебеніла кров, але я не брав того до уваги. Не знаю, чому мені спало на думку зробити кров’ю напис на стіні. Може, просто схотілося побешкетувати й збити поліцію з пантелику,- надто вже весело й легко було тоді мені на душі. Я згадав, як у Нью-Йорку знайшли колись мертвого німця, а над ним було написано «Rache»: газети тоді повідомляли, що це зробило, напевно, якесь таємне товариство. «Що спантеличило Нью-Йорк, те спантеличить і Лондон»,- подумав я, вмочив палець у свою власну кров і накреслив посеред стіни це слово. Потім я пішов до кеба - на вулиці не було нікого, але дощило, як і перед тим. Я вже від’їхав від будинку, коли засунув руку до кишені, де звичайно лежала обручка Люсі, і побачив, що її там немає. Мене наче громом уразило - адже то була єдина пам’ятка про неї. Подумавши, що я загубив її, коли нахилився до Дреберового тіла, я залишив кеб у провулку й побіг до будинку. Я був ладен піти на все, аби лише знайти обручку. Біля будинку я трохи не потрапив до рук полісменів, що виходили звідти, і врятувався лише тим, що вдав п’яницю.

Ось як Енох Дребер спіткав свою смерть. Тепер мені залишалось тільки зробити те саме з Стенджерсоном і поквитатися з ним за Джона Фер’є. Я знав, що він зупинився в готелі «Голідей», і тинявся там цілий день, але він так і не вийшов надвір. Він, мабуть, щось запідозрив, коли Дребер не прийшов на вокзал. Хитрий був цей Стенджерсон, і пильний нівроку. Але даремно він думав, що врятується від мене, коли сидітиме отак у готелі. Невдовзі я вже знав вікно його спальні, і наступного ранку, тільки-но розвиднилося, взяв драбину, що лежала в дворі позаду готелю, й заліз до нього. Розбудивши його, я сказав, що прийшов час розплати за життя, яке він згубив двадцять років тому. Я розповів йому про Дреберову смерть і дав дві пігулки на вибір. Замість того, щоб ухопитися за єдину змогу врятувати собі життя, він скочив з ліжка й кинувся мене душити. Захищаючись, я вдарив його ножем у серце. Все одно йому судилося померти - Всевишній не дозволив би, щоб рука вбивці взяла пігулку без отрути.

Мені вже небагато зосталося розповісти, і це добре, бо я зовсім утомився. Ще день чи два я возив пасажирів, щоб заробити трохи грошей і повернутися до Америки. Сьогодні я стояв на хазяйському дворі, коли раптом якийсь обідраний хлопчина спитав, чи нема тут візника на ім’я Джеферсон Гоуп,- його просять подати кеб до будинку 221-б на Бейкер-стріт. Нічого не підозрюючи, я поїхав, аж тут оцей джентльмен накинув мені на зап’ястки наручники, ще й так спритно, що я не встиг оговтатись. От і вся моя історія, джентльмени. Можете вважати мене за вбивцю, але я скажу вам, що так само послужив правосуддю, як і ви.

Оповідь була така цікава, а говорив він так виразно, що ми слухали, не поворухнувшись і не промовивши ні слова. Навіть поліційні детективи, ситі всілякими злочинами, якнайпильніше стежили за цією історією. Коли він скінчив, у кімнаті запанувала тиша, яку порушувало тільки рипіння олівця Лестрейда,- він закінчував свій стенографічний запис.

- Я хотів би з’ясувати ще одну подробицю,- промовив нарешті Шерлок Холмс.- Хто був вашим спільником - тим, що приходив до мене по обручку?

Заарештований жартівливо підморгнув моєму приятелеві.

- Із своїми таємницями я вже не ховатимусь,- сказав він,- але іншим не завдаватиму прикрощів. Я прочитав ваше оголошення й подумав, що то або пастка, або обручку справді знайшли. Мій друг узявся піти туди й перевірити. Він майстерно піддурив вас, авжеж?

- Справді,- щиро погодився Холмс.

- А тепер, джентльмени,- поважно мовив інспектор,- слід усе-таки скоритися приписам закону. В четвер заарештований постане перед судом, і вас теж запросять. А тим часом за нього відповідаю я.