Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

- В дорогу, Прево! Поки ще не спеклась горлянка, треба йти.

7

Дме західний вітер, той самий, що висушує людину за дев'ятнадцять годин. Горлянка в мене ще не спеклась, але пересохла і болить. Усередині вже щось дряпає. Незабаром почнеться кашель - мені про нього розповідали, і я чекаю його. Язик заважає. А найгірше те, що перед очима вже миготять іскорки. Коли вони перетворяться на полум'я, я ляжу.

Йдемо швидко. Користуємось з ранкової прохолоди. Ми ж знаємо, що коли сонце підніметься вище, то вже не зможемо йти. Коли сонце підніметься вище...

Ми не маємо права пітніти. Не маємо права чекати. У цьому прохолодному повітрі тільки вісімнадцять відсотків вологи. Вітер дме з глибини пустелі. І від його тихої, підступної ласки у мене випаровується кров.

Першого дня ми з'їли трошки винограду. За три дні - півапельсина і половину виноградного грона. Їсти ми все одно не змогли б - у нас пропала слина. Але мені зовсім не хочеться їсти, хочеться тільки пити. І здається, мучить не так сама спрага, як її наслідки. Пересохла горлянка. Язик став наче з гіпсу. У роті страшенно дере, смак якийсь огидний. Ці відчуття нові для мене. Коли б у нас була вода, вони зникли б, але я не пригадую, що спільного між ними і цими чудовими ліками. Спрага дедалі менше стає бажанням і дедалі більше - хворобою.

Мені все ще ввижаються струмки і фрукти, але ті видіння мене вже не так мучать. Забуваю сяйво чудового апельсина, як забув, здається, все, що було мені любе. Можливо, я вже все забуваю.

Ми сидимо, але треба знову йти. Довго йти ми вже не можемо. Через кожні п'ятсот метрів падаємо на пісок від утоми. Яка це радість - полежати, витягнувшись на піску. Але треба рушати далі.

Пейзаж поволі змінюється. Каміння тепер менше. Під ногами пісок. Попереду, за якихось два кілометри - дюни. На них подекуди видніються низенькі кущики. Як на мене, краще вже ці піски, ніж крицевий панцир. Тут пустеля світла. Це Сахара. Я, здається, впізнаю її...

Тепер нам вистачає сил тільки на двісті метрів.

- Треба дійти хоч до тих кущиків.

Це крайня межа. Через тиждень, коли ми на машині повернемось шукати рештки свого літака, з'ясується, що в цей останній похід ми пройшли вісімдесят кілометрів. А я вже пройшов близько двохсот кілометрів. Як би я йшов далі?

Вчора я йшов, ні на що не сподіваючись. Сьогодні саме слово «сподівання» втратило сенс. Сьогодні ми йдемо тому, що йдемо. Так, як воли в плузі. Вчора мені ввижався апельсиновий рай. Але сьогодні для мене вже немає раю. Я більше не вірю, що на світі є апельсиновий рай.

Я вже нічого не відчуваю, окрім того, що серце в мене геть висохло. Ось-ось я впаду, але розпачу немає. Нема навіть гіркоти. А шкода, сум видавався б мені солодким, як вода. Можна пожаліти себе, і побиватися за собою, мов за другом. Але в мене вже немає на світі друга.

Коли мене знайдуть, побачать мої обпечені очі, подумають, що я дуже довго кликав на допомогу і дуже мучився. Але поривання душі, прикрощі, ніжні страждання - це теж багатство. А в мене вже немає цих багатств. Юні дівчата в першу ніч кохання пізнають смуток і плачуть. Смуток тісно зв'язаний з трепетом життя. А в мене вже немає смутку...

Я став пустелею. В роті вже немає слини, а в душі немає більше любих образів, які я міг би оплакувати. Сонце висушило в мені джерело сліз.

Але що це? Подих надії пробіг по мені, як по морю пробігають ледь помітні брижі. Що стривожило мій інстинкт, не дійшовши ще до свідомості? Ніщо не змінилось, а проте все стало іншим. Піщана гладінь, невисокі пагорби, легенькі мазки зелені - все це вже не ландшафт, а сцена. Вона ще порожня, але жде чогось. Дивлюся на Прево. Він теж здивований і сам не розуміє того, що відчуває.

Їй-богу, зараз щось станеться...

Їй-богу, пустеля ожила. Безлюддя й тиша раптом змінилися, захвилювалися, завирували ще дужче, ніж велелюдний, гамірний майдан...

Ми врятовані: на піску - чиїсь сліди!..

Ми загубили слід роду людського, ми були відрізані від людського племені, ми опинилися самі у всьому світі, немов забуті в час великого переселення,- і ось ми знаходимо на піску чудесний відбиток ноги людини.

- Прево, тут розійшлися двоє...

- А тут став на коліна верблюд...

- А тут...

Проте ми ще не врятовані. Нам не можна чекати. Через кілька годин нам уже не допоможуть. Коли починається кашель, спрага вбиває дуже швидко. А горло у нас...

Але я вірю в цей караван, що розмірено посувається десь у пустелі.

Отож ми рушили далі, і раптом я почув, як десь заспівав півень. Гійоме казав: «Наприкінці я чув, як в Андах співали півні. І поїзди чув...»

Почувши півня, я вмить пригадав розповідь Гійоме і подумав: «Спочатку мене обманювали очі. Звісно, це все від спраги. Ось тепер мене зраджує слух...» Але Прево схопив мене за руку:

- Чули?

- Що?

- Півень!

- Отже... отже...

Отже, це життя, дурнику, певне ж, це - життя...

У мене з'явилась остання галюцинація: я бачив трьох собак, що бігли один за одним. Прево нічого не бачив, хоч і дивився туди ж. А бедуїна бачимо обидва і простягаємо до нього руки. Обидва кличемо його щодуху. Обидва сміємося від щастя!

Але наших голосів за тридцять метрів уже не чути. Голосові зв'язки висохли. Ми говоримо між собою зовсім тихо і навіть не помітили цього!

І ось бедуїн з верблюдом, показавшись із-за останнього пагорба, повільно, повільно віддаляється. Можливо, цей чоловік тут сам. Злий демон показав нам його і веде геть...

І ми не можемо бігти!

На дюні з’явився ще один араб, ми ледве бачимо його в профіль. Репетуємо щосили, але нас ледве чутно. Махаємо руками, і нам здається, що наші сигнали сповнюють ціле небо. А бедуїн усе так же дивиться перед собою.

Та ось