Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

Це диво... Він іде до нас по піску, мов який бог - по морю...

Араб просто подивився на нас. Поклавши руки нам на плечі, легенько натиснув - і ми скорилися йому. Лежимо на піску. Нема більше ні рас, ні мов, ні каст... Є тільки цей бідний кочовик, що поклав нам на плечі долоні архангела.

Ми чекали, лежачи ниць на піску. І ось ми п'ємо, так само уткнувшись головами в таз, мов телята. Бедуїна лякає наша пожадливість, і він раз у раз відриває нас. Та тільки відпустить - ми знову всім обличчям припадаємо до води.

Вода!

Ти не маєш ні смаку ні кольору ні запаху, тебе не опишеш, тобою насолоджуються, не знаючи тебе. Ти не просто необхідна для життя: ти і є життя. З тобою в нас розливається таке блаженство, яке не пояснити почуттями. Ти повертаєш нам сили, на які ми вже й не сподівалися. Твоя милість відкриває в нас пересохлі джерела серця.

Ти - найбільше в світі і найменш тривке багатство, ти, така чиста в надрах землі. Можна вмерти біля джерела, якщо в ньому є домішки магнію. Можна вмерти за крок від солоного озера. Можна вмерти і від двох літрів роси, якщо в неї попали якісь солі. Ти не приймаєш домішок, ти не терпиш коли тебе псують, ти - божество, яке так легко наполохати...

Але ти даєш нам безмежно просте щастя.

Що ж до тебе, лівійський бедуїне, то хоч ти і урятував нас, але риси твої навічно зітруться в моїй пам'яті. Я не згадаю твого обличчя. Ти - людина, і я бачитиму в тобі всіх людей зразу. Ти ніколи нас раніше не бачив, але визнав нас. Ти - улюблений брат мій. І тебе я теж впізнаю у кожній людині.

Ти постав переді мною в сяйві шляхетності і доброти, могутній Володар, який може напоїти спраглих. У тобі всі мої друзі і всі вороги йдуть до мене, і в усьому світі в мене вже немає жодного ворога.

1

Знову я торкнувся істини, якої так і не зрозумів. Я думав, що вже пропав, думав, що дійшов межі розпачу, і, не прийнявши його, пізнав спокій. Мені здається, що якраз в такі години і відкриваєш самого себе, знаходиш у собі свого друга. Ніщо не може переважити відчуття душевної повноти, якої ми, самі того не усвідомлюючи, так прагнемо. Бонафу, цей вічний мандрівець, я думаю, знав ту душевну ясність. І Гійоме, загублений в снігах. То як же мені забути, як я лежав, до голови засипаний піском, як мене повільно душила спрага і як раптом під тим зоряним шатром щось зігріло мені душу?

Як розвивати в собі оту, внутрішню свободу? Людина сповнена суперечностей, це відомо. Одному дається певний шматок хліба, щоб ніщо не заважало йому творити, а він засинає; завойовник, здобувши перемогу, стає легкодухим; щедрий, розбагатівши, перетворюється на скнару. Нащо нам політичні вчення, котрі обіцяють розквіт людини, якщо ми не знаємо, яку саме людину вони виростять. Кого вони породять? Ми ж не худоба для відгодівлі, і коли появляється один бідний Паскаль, це куди важливіше, ніж народження кількох благополучних нікчем.

Ми не вміємо передбачити головного. Кожен знає, якою палкою буває радість, коли її не чекаєш. Її не забудеш, за нею тужиш так, що ладен пошкодувати і за нещастям, якщо тільки з ним прийшла та радість. Всім нам траплялося, зустрівши товаришів, з насолодою згадувати про тяжкі випробування.

Що ж ми знаємо, окрім того, що є якісь невідомі умови, котрі викликають до життя всі сили душі? У чому ж істина людини?

Істина - це не те, що всі бачать. Якщо саме на цьому ґрунті, а не на якомусь іншому, апельсинові дерева пускають міцне коріння і щедро родять, то цей ґрунт і є істина для апельсинових дерев. Якщо саме ця, а не якась інша релігія, саме ця культура, ця міра вартості, саме ця форма діяльності дає людині відчути душевну повноту, вивільняє в ній володаря, про якого вона й не підозрювала, то саме ця міра вартостей, саме ця культура, ця форма діяльності і є істиною людини. А здоровий глузд? Хай викручується, щоб якось пояснити життя.

В цій книжці я згадав про тих людей, які йшли, підкоряючись, здавалося, непереборному покликанню, які обрали пустелю чи авіацію, як інші обирають монастир; але я не ставлю перед собою мету викликати у вас захоплення насамперед цими людьми. Захоплюватись треба насамперед ґрунтом, що їх виростив.

Безперечно, покликання відіграє не останню роль. Одні замикаються у своїх крамничках. Інші наполегливо прямують до своєї мети: уже в дитинстві у цих людей ми знаходимо початки тих поривань і захоплень, які визначили їхню долю. Але історія, створена тоді, коли події вже відбулися, часто вводить в оману. Оті поривання і захоплення можна знайти майже у кожної людини. Всі ми знаємо крамарів, які під час аварії корабля чи на пожежі проявили несподівану велич духу. І вони розуміють, звідки у них ота душевна повнота: пожежа назавжди залишається у їхньому житті найкращою годиною. Однак більше такої нагоди не траплялось, не було сприятливого ґрунту, не було тих переконань, що потребують подвигу - і вони знову заснули, так і не повіривши у власну велич. Певна річ, покликання допомагає визволити в собі людину, але так само необхідно, щоб і людина могла дати волю своєму покликанню.

Ночі в повітрі, ночі в пустелі... це рідкісні випадки, таке випадає далеко не кожному. А тим часом усі люди, коли життя і обставини надихають їх, виявляють ті самі поривання. Я зрозумів це однієї ночі в Іспанії,- я не відійду від теми, коли розповім про ту ніч. Я багато говорив про небагатьох, а тепер хочу сказати про всіх.

Це було на фронті під Мадридом,