Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

хату

І потопчи свої степи.

 

Іди на вулицю брудну,

Брудним розпусникам віддайся,

П'яниці п'яною продайся

І ляж самотньою в труну.

 

Але жахайсь вернутись знов,

І краще кинься в чорні прірви.

О, краще серце бідне вирви,

Коли прокинеться любов.

 

25.12.1915

 

«Кажи, кажи чудесну казку…»

 

 

Кажи, кажи чудесну казку,

Співай, співай душі моїй,

Неси мене на крилах мрій

В зелений ліс, в таємний ліс.

 

Облитий місячним промінням,

Де феям фавн на дудці грає,

Де фея папороть зриває,

Веди туди, бо тут тюрма.

Повітря, сонця тут нема.

Тут рідний брат обнявся з катом,

І хто з них кат, і хто з них брат,

І хто з них буде хоч пілатом?..

 

[1915]

 

«Нема того, за ким сумує доля…»

 

 

Нема того, за ким сумує доля,

Кого виспівують вітри,

Хто вже не вернеться ніколи

В оседлі гірські хутори.

 

Не чути вже його флояри,

Не ллється пісня юнака.

Шуміть, смереки, плачте, хмари!

О, будь, як пух, земля легка!

 

6.03.1915

 

«Поезій вам?! Хи-хи-хи!..»

 

 

Поезій вам?! Хи-хи-хи!

Поезій вам! Сміхи, сміхи.

Музики, може?

Змилуйсь, Боже!

Мене так страшно не труси,

Бо других кишок не даси.

Громів і стріл вам? Ха-ха-ха!

Хи-хи, далеко до гріха?

Півгривні... Може?

Змилуйсь, Боже,

Вам гасла того! Пах-пах-пах!

Нам тільки гасла - і пах-пах.

Насіння, може?

Змилуйсь, Боже,

Мене безбожно не труси,

Бо других кишок не даси.

 

5.03.1915

 

«Із пісень своїх, як з квітів…»

 

 

Із пісень своїх, як з квітів,

Я вінок тобі сплету.

А із сліз скую на чоло

Діадему золоту.

 

В темну ніч огнем кохання

Я осяю образ твій,

Сам себе в огонь я вкину,

Щоб згоріти без надій.

 

24.02.1915

 

«Стояла в хмарах ти, а я літав над ними…»

 

 

Стояла в хмарах ти, а я літав над ними,

І крикнув я тобі: «Летім!

Летім дорогами ясними,

Купаймось в морі голубім!»

 

І усміхнулась ти зорею,

І радо крикнула: «Лети!

І на землі, і над землею

Стреми до кращої мети».

 

Я падав, пройнятий стрілою,

Я мимо тебе падав в яр,

І знов усмішкою ясною

Я був осяяний із хмар

 

2.03.1915

 

«Нема тії, якій співаю…»

 

 

Нема тії, якій співаю,

Удень виспівую пісні,-

Вві сні ридаю.

 

Нема тії, яка дурила,

Яка мені без вороття

Життя розбила.

 

Вернуть її немає змоги,

А все простив би, як прощав,

І впав у ноги.

 

4.03.1915

 

«Відкіль, відкіль тебе я знаю…»

 

 

Відкіль, відкіль тебе я знаю,

Твої і очі, і уста...

Уста?! Я зараз пригадаю...

Ось і згадав! Ні, ти не та!

 

Щось дивно-дивне, щось таємне

Неначе випало із мли...

Чомусь над море Середземне

Мене думки перенесли.

 

Ах, Віареджіо! І море,

І гори в злотному вінку,

Рожевий захід і простори...

І ти, як квітка, на піску.

 

Але... уста?! Не пригадаю.

Не... цілував я уст твоїх.

Перепрошаю, о мій раю!

Я поцілую безліч їх!

 

6.03.1915

 

«Сиджу... бандура на стіні…»

 

 

Сиджу... бандура на стіні...

Зірвав я струни і не граю.

І дивно-весело мені...

Я струни всі в одну сплітаю.

 

Навік повісив я бандуру...

І всі пісні мої в труні.

Я бич плету на вашу шкуру,

І дивно-весело мені.

 

17.03.1915

 

«Ми не зустрінемось до суду…»

 

 

Ми не зустрінемось до суду,

А нагло стріну - одвернусь.

Хоча тобою жити буду,

Хоча одній тобі молюсь.

 

Другого бога я не знаю...

Ти бог і розум-демон мій!

Одну тебе кляну й шукаю

В світах, в пустелі світовій.

 

Смієшся, граєш ти любов'ю:

Ха-ха-ха-ха! Сміюсь і я...

Хоч плачу сам і сходжу кров'ю,

І в ранах вся душа моя.

 

1915

 

«Плазую я по багнах всюди…»

 

 

Плазую я по багнах всюди,

Огарки в темряві свічу,

Хоча огнем палають груди,

Хоч довгі крила волочу.

 

Трагікомедія не в тому,

Коли літав я в синій млі,

Мене у небі голубому

Ніхто не вгледів із землі.

 

[1915]

 

«Поете! Лицарю краси…»

 

 

Поете! Лицарю краси,

Зірви свої лілеї

І їх востаннє піднеси

Твоїй прекрасній феї.

 

Ти правиш месу. О, чудний!

Поглянь: твій храм порожній,

Єдиний промінь весняний

Забіг, як подорожній.

 

Розвій туман облуд і чар,

Що в’ються над тобою.

І йди на вигон, на базар...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

І що юрбі твої слова,

Громи і срібні духи,

Коли на ліжку голова

І під кожухом вуха.

 

І їй життя не пророкуй,

(Не жити Україні).

А храм оплаканий зруйнуй