Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

5.03.1915

Я умирав, а ви дивились,

Зітхали з слізьми на очах,

Втішали з каменем в руках

І за життя моє молились.

Ідіть від мене! Геть ідіть!

Не можу я про вас і чути.

Брехню і мед другим точіть,

А з мене досить і отрути.

[1915]

…Мачуха до згину!

Невже для нас ти не знайшла

В холодних грудях хоч краплину

Ні милосердя, ні тепла.

Невже в зруйнованих халупах

Ти вищу вгледіла мету?

Чому будуєш ти на трупах

Самодержавну Русь святу?

Хіба не чуєш над собою

Плачу і стогону рабів?

Хіба не йдуть вони юрбою

На люту помсту із віків?

Хіба не бачиш, що не стане

У тебе тюрм і ланцюгів,

Коли твій пасинок повстане

За прадідів, дідів, батьків?!

Хіба не вірите і досі,

Що єсть і Бог, і Божий суд?

Він чує крики стоголосі,

І дзюркіт сліз, і брязкіт пут.

О, схаменись, вовчице люта!

Голодні душі нагодуй

І в каятті залізні пута

На чисті рала перекуй.

Не чуєш ти: червона пісня

У тебе на устах шумить...

Не чуєш ти... а Україна

Уже кайданами гримить.

9.02.1915

«Вперед, вперед! На бій, на бій

За волю України!» -

Хтось дужий, сповнений надій,

Гукає через стіни.

О ждіть, невольники, в тюрмі,

Співці, в піснях віщуйте,

Кричіть, розказуйте, німі,

І з крику волю куйте!

О, зрозумійте дивний час,

Хоч [кволими] не будьте.

Хто не за нас, той проти нас!

Умріть або здобудьте!

Чи ще блисне нам день ясний,

Чи наше сонце закотилось,

Об камінь гострих скель розбилось

І впало в вечір мовчазний?!.

Проклятий вечір! Скільки він

Заколисав навік байдужих,

Приспав живих, палких і дужих

На сірім попелі руїн.

А тиша, тиша ся нудна,

А се важке чиєсь зітхання,

І неба навісне бряжчання,

І безнадійність навісна...

І так ішли, тяглись віки...

Аж ось нарешті і над нами

Пробіг хтось сурмами-громами

І кинув в груди блискавки.

Не встигли ми і підвестись,

Як нас в отари постягали,

Дали рушниці і погнали

За щось, на когось і кудись.

Ми люто кров чиюсь лили

І вже нарешті зрозуміли,

Якої волі нам хотіли,

Чию ми теплу кров пили.

І ось назад в свій край йдемо

Без рук, без ніг, але з хрестами.

Прокляття Каїна над нами...

І налаштоване ярмо.

[1915]

«Впустіть! Рятуйте! Горе! Горе!» -

[Волають] діти і старі.

Безсилі наші знахарі,

Ростуть із наших трупів гори.

Серця у нас в крові і ранах,

Огнем розірвані думки,

Чорніють очі, як ямки,

Не бачать просвіту в туманах.

Чи так і [гинути] на людях?

О Боже, зглянься на дітей.

Вони припали до грудей,

А молока немає в грудях.

Вони покинули, що мали,

Вони повірили братам,

І все навік лишили там,

І все в могилу поховали.

Напівголодні і розбуті,

Ідуть вони в чужі краї

Шукати волі і землі

І тягнуть пута [перекуті].

І в лісі темнім їх скликають,

[Скликають] друзі і брати,

Рубають сосни на хрести,

Могили чорні їм копають.

Чайками білими голосять,

Благають діти, матері...

Мовчать зажурені старі,

Вони мовчать і вже не просять...

«Земля, земля»,- шепочуть губи.

Земля і в землю завела,

На груди каменем лягла,

Лягла на вас би, душогуби...

І на землі нема нікого,

Хто б їм в недолі допоміг.

Далекий Бог не чує їх,

А мати плаче біля його.

4.08.1915

Срібна сутінь... і ліс...

Все в росі моїх сліз...

Мого щастя горять самоцвіти!

А в руках твоїх - квіти...

І сама ти із квітів і сліз.

Чом тебе на руках я не ніс

В храм ясний з моїх сліз?

Чом тебе не квітчав я квітками,

Не співав золотими словами,

А сповив усе зливою сліз?

12.08.1915

Я хочу слів, потоків-слів,

Ясних, блискучих самоцвітів!

Проміння! Подихів гаїв,

Усмішок сонячних і квітів!

Я хочу хмелю - забуття,

Чогось далекого... ясного...

На мить забути все життя,

Втекти на мить хоча б від його.

8.11.1915

Що се, сон? Зелені сосни

Цвітом зацвіли!

Розцвіли сієї ночі

І вже сиплють цвіт.

Все в квітках!.. Під ними гнуться

Віти до землі.

Вся земля в сріблястім цвіті,

Як душа моя.

1915

Розбита арфа, а струни стогнуть,

А струни плачуть, тремтять в огні,

Здіймають руки до сонця, неба,

Як в клітці, б'ються в своїй труні.

Розбите серце, а кров ще ллється,

[Вирує]