Читати книгу - "Історія Лізі"

Лізі подивилася на все, і серце в неї лунко закалатало. Це природно, сказала вона собі; видовище крові завжди так впливає на людей. До того ж вона сьогодні пережила довгий і наповнений стресами день.

Ти маєш пам’ятати, що все завжди здається гіршим, аніж воно насправді є. Можна об заклад побитися, вона розбризкала кров навколо умисно – Аменду ніколи не підводило її відчуття драматичного. А ти бачила й гірші випадки, Лізі. Наприклад те, що вона зробила зі своїм пупом. Або Скота, який повертається в Клівз. Чи не так?

– Що ти сказала? – запитала Дарла.

– Я нічого не казала, – відповіла їй Лізі.

Вони стояли у дверях, дивлячись на свою нещасну старшу сестру, що сиділа за кухонним столом – поверхня якого була теж покрита яскравою жовтою формікою, – голова її була похилена, а волосся спадало на обличчя.

– Ні, сказала. Ти сказала «Чи не так?»

– Гаразд, я сказала «Чи не так?», – різко підтвердила Лізі. – Наша добра матінка запевняла, що люди, які розмовляють самі з собою, мають гроші в банку.

І вона їх мала. Завдяки Скотові в неї їх було трохи більше або трохи менше як двадцять мільйонів, залежно від кон’юнктури на ринку акцій та цінних паперів.

Проте згадка про гроші не могла вимити кухню, яка була вся заляпана кров’ю. Лізі подумала, що Аменда ніколи не користується для своїх витівок лайном, певно, тільки тому, що їй це ніколи не спадало на думку. Якщо так, то їм пощастило з нею бодай у цьому.

– Ти заховала ножі? – запитала вона Дарлу, sotto voce.[14]

– Звісно, заховала! – з обуренням відповіла Дарла… і стишила голос: – Вона порізалася скалками свого паскудного розбитого блюдця, Лізі. – Поки я робила пі-пі.

Лізі вже й сама це зрозуміла й вирішила якнайшвидше поїхати до супермаркету й купити для Аменди новий посуд. Бажано жовтий, у тон з усією обставою кухні, якщо можливо, та головне, щоб він був пластиковий із наліпленими на ньому етикетками і не бився.

Вона опустилася навколішки перед Амендою, щоб узяти її руку. Дарла сказала:

– Саме тут вона й порізалася, Лізі. Обидві долоні.

Дуже обережно Лізі підняла обидві долоні Аменди, обернула їх угору тильним боком і спохмурніла. Порізи вже почали затягуватися, та все одно, глянувши на них, вона відчула порожнечу та біль у шлунку. І, звичайно ж, долоні Аменди знову нагадали їй про Скота, який виходить із літньої темряви з простягнутою вперед закривавленою рукою, ніби хоче принести довбану жертву коханню, спокутувати свій жахливий гріх – адже він напився й забув про їхнє побачення. Тож хто був більше божевільним, вони чи Коул?

Аменда зробила діагональні порізи від основи своїх великих пальців до основи інших рожевих пальців, повирізавши там серця та інші любовні символи. Лізі могла уявити собі, як вона робила перший поріз, але другий? Для цього треба було бути справді міцним горішком, як то кажуть. Але вона це зробила, а потім ще й стала ходити по кухні, ніби жінка, яка посипає цукровою пудрою величезного торта: «Гей, усі дивіться на мене! Дивіться на мене! Це я божевільна дитина, а не ви! Я справжня божевільна дитина, а ви ні! Менда й справді божевільна дитина, який тут може бути сумнів?» Упродовж тих хвилин, поки Дарла була в туалеті, зливаючи в унітаз трохи випитого лимонаду, божевільна дитина Аменда втішалася так несподівано одержаною волею.

– Дарло, тут не допоможуть ані бинти, ані перекис водню, її треба негайно відвезти до пункту невідкладної допомоги.

– От свинство, – засмучено кинула Дарла і знову почала скиглити.

Лізі подивилася в обличчя Аменді, яке досі було майже невидиме за густими пасмами її волосся.

– Амендо! – покликала вона.

Ніякої відповіді. Ніякого руху.

– Мендо!

Нічого. Голова її висіла, як голова ляльки. «Клятущий Шарль Коріво! – подумала Лізі. – Клятущий паскудний французик Коріво!» Хоч якби не було Зеленого Боба, то знайшовся б хтось інший або щось інше. Тому що всі Аменди цього світу були створені саме такими. Ви постійно чекаєте, коли вони зірвуться з ланцюга, і вважаєте чудом, якщо цього не станеться, але чудо довго тривати не може, воно зрештою стомлюється бути, переживає напад і вмирає.

– Мендо-Кролику!

Це було її дитяче прізвисько, й воно нарешті дійшло. Аменда повільно підвела голову. І Лізі побачила на її обличчі не криваву порожнечу, яку сподівалася там побачити (щоправда, губи в Аменди були дуже червоні й зовсім не тому, що вона намастила їх помадою), а радше іскристий, дитячий, лукавий вираз зверхності та бешкету, той самий, який означав, що Аменда замислила якусь капость і скоро комусь доведеться плакати.

– Бул, – прошепотіла вона, і внутрішня температура Лізі Лендон в одну мить упала на тридцять градусів.

Вони відвели її до вітальні – Аменда слухняно йшла між ними – й посадили там на кушетку. Потім Лізі й Дарла вийшли назад на кухню і стали біля розчинених дверей так, щоб вони водночас могли стежити за нею і щоб вона не чула, про що вони розмовляють.

– Що вона сказала тобі, Лізі? Ти біла, як клятий привид.

Лізі почувала б себе ліпше, якби Дарла сказала «біла як крейда». Вона не любила слово «привид», а надто не хотіла чути його тепер, коли сонце вже сховалося за обрій. Це були дурниці, але саме так вона себе почувала.

– Та нічого, – відповіла вона. – Ну, щось подібне до «Ой, Лізі, я вся вимазана кров’ю, як ти на це дивишся?» Знаєш, Дарло, не ти одна перебуваєш у стані стресу.

– Якщо ми відвеземо її до невідкладної, що вони з нею зроблять? Стерегтимуть, щоб вона не наклала на себе руки, чи як?

– Цілком можливо, – погодилася Лізі.

У неї в голові тепер трохи прояснилося. Це слово, цей бул, подіяло на неї, як ляпас або подмух вітру, просякнутий гострим запахом нюхальної солі. Воно також страшенно її налякало, проте якщо Аменда хотіла їй щось сказати, Лізі хотіла б знати, що саме. Вона мала таке відчуття, що всі події, які відбуваються з нею, можливо, навіть телефонний дзвінок від «Маккула», у якийсь спосіб були між собою пов’язані… але чим? Привидом Скота? Безглуздо. Тоді, може, кривавим булом Скота? Що ти скажеш на це, Лізі?

А може, Довгим хлопцем? Отією істотою з нескінченним плямистим боком?