Читати книгу - "Дракула"

22 липня. Погана погода останні три дні, усі моряки зайняті вітрилами – часу на переляк не залишилося. Здається, усі члени команди забули про свої страхи. Помічник знову бадьорий, у всіх гарний настрій. Я похвалив людей за добру роботу в негоду. Пройшли через Гібралтарську протоку. Все гаразд.

24 липня. Над цим кораблем висить якесь прокляття. Людей і так не вистачає, попереду – Біскайська затока з її жахливою погодою, а тут знову зник іще один член команди. Як і перший зниклий, він змінився з вахти, і більше його ніхто не бачив. Усі охоплені панічним страхом; принесли мені петицію з розташованими по кругу підписами, щоб не видно було, хто підписався першим: просять дозволити виходити на вахту по двоє, бо кожен боїться залишатися наодинці. Старпом просто скаженіє від люті. Боїться, що буде біда, бо не витримає або він, або хтось із команди.

28 липня. Чотири дні як у пеклі: рискали у якомусь чорториї при ураганному вітрі. Ніхто не спав, бо спати було ніколи. Всі виснажені до краю. Не знаю, кого поставити на вахту, бо не схоже, що хтось зможе втриматися на ногах. Другий помічник визвався стати за штурвал і на вахту, щоб дати морякам змогу поспати хоч кілька годин. Вітер вщухає; хвилі й досі височенні, але вже не такі люті, і корабель гойдає вже не так сильно.

29 липня. Ще одна трагедія. Цієї ночі був лише один вахтовий, бо команда була надто змореною, щоб стояти на вахті по двоє. Коли вранішній вахтовий вийшов на палубу, то не знайшов там нікого, окрім стернового. Здійнявся лемент, усі висипали на палубу. Ретельно все обшукали, але нікого не знайшли. Тепер ми без другого помічника, команда – в паніці. Старпом і я вирішили надалі носити при собі зброю, щоб бути напоготові за перших ознак лиха.

30 липня. Раділи, що вже наближаємося до Англії. Погода чудова, мчимо повним ходом. Пішов спати, бо дуже втомився; спав міцно; розбудив старпом і сказав, що зникли обидва вахтових і стерновий. Керувати кораблем більше нікому, окрім мене, старпома та ще двох моряків.

1 серпня. Дві доби в тумані, не помітили жодного судна. Сподівався, що коли увійдемо до Ла-Маншу, то зможемо дати сигнал і покликати на допомогу або зайти до якогось порту. Мусимо коритися волі вітру, бо не в змозі впоратися з вітрилами. Не насмілюємося їх опустити, бо потім не зможемо підняти. Таке враження, що нас невідворотно несе назустріч загибелі. Наразі старпом є іще більш деморалізованим, ніж двоє моряків. Здається, його сильніший характер спрацював проти нього самого, зруйнувавши старпома зсередини. Морякам уже все байдуже; налаштувавшись на найгірше, вони працюють флегматично і спокійно. Моряки – росіяни, старпом – румун.

2 серпня, дванадцята ночі. Не встиг поспати і кількох хвилин, як прокинувся від крику, що почувся, як мені здалося, за ілюмінатором моєї каюти. У тумані нічого не зміг розібрати. Кинувся на палубу і наштовхнувся на старпома. Каже, що почув крик і побіг подивитися, але вахтового ніде не видно. Ще одного моряка немає. Господи, допоможи нам! Старпом каже, що ми, напевне, вже пройшли Дуврську протоку, оскільки, коли туман на мить розсіявся, він встиг побачити Північний Мис – саме тоді, коли почувся крик. Якщо це дійсно так, то ми вже увійшли в Північне море, і лише Господь зможе провести нас крізь туман, який неначе рухається разом із нами; Господь же, здається, покинув нас.

3 серпня. Опівночі я вийшов, щоби змінити стернового, але коли підійшов до штурвала, то нікого там не знайшов. Ми йшли за вітром, вітер був рівномірним, і тому ніяких відхилень від курсу не було. Не насмілюючись полишити стерно, я погукав старпома. Через кілька секунд той з виряченими очима вискочив на палубу в своїй фланелевій білизні. Вигляд він мав очманілий та змарнілий; я дуже боюся, що мій старпом став несповна розуму. Підійшовши впритул до мене, він хрипко прошепотів мені у вухо: «Воно тут; тепер я знаю це напевне. Стоячи на вахті минулої ночі я бачив Його, Воно схоже на людину, високе й худе, ще й мертвотно-бліде. Воно тинялося на носі корабля і щось видивлялося. Я підкрався ззаду і всадив у Нього свого ножа; але ніж пройшов крізь Нього, наче крізь повітря». Із цими словами старпом вихопив свого ножа і щосили завдав удару в порожнечу, а потім продовжив: «Але Воно тут. І я Його неодмінно знайду. Воно – у трюмі, мабуть, в одному з цих клятих ящиків. Я з усіх них позриваю кришки і подивлюся. А ти залишайся за штурвалом». По-змовницьки поглянувши на мене і притиснувши палець до губ, старпом пішов у трюм. На цей час піднявся поривчастий вітер, і я вже не міг полишити штурвал. Трохи згодом я побачив, як помічник знову з’явився на палубі, прихопивши з собою ящик для інструментів та ліхтар, а потім спустився у трюм через передній люк. Він, поза всяким сумнівом, остаточно збожеволів, і тому немає ніякого сенсу намагатися зупинити його. Отим великим ящикам у трюмі він не зможе завдати шкоди, бо їх вміст позначений у накладній як «глинозем», тож якщо йому вже так закортіло в них понишпорити, то нехай собі нишпорить, збитку від того не буде ніякого. Тому я залишаюся тут – стежу за штурвалом і пишу ці нотатки. Мені тільки й лишилося, що покладатися на Бога і чекати, доки не розвіється туман. А потім, якщо за наявного вітру я не зможу зайти до якої-небудь бухти, то мені доведеться обрізати вітрила, лягти в дрейф і кликати на допомогу…

І ось тепер я бачу, що наближається кінець. Не встигла в мене зажевріти надія, що помічник трохи заспокоїться – бо я чув, як він чимось несамовито гепав у трюмі, а робота завжди йде схибленим на користь, – як раптом через люк долинув крик до смерті наляканої людини, від якого у мене в жилах кров похолола, і на палубу кулею вилетів старпом. Він поводився як буйний божевільний, очі його вилізли з орбіт і рискали на всі боки, а обличчя спотворила