Читати книгу - "Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер"

Репресії нацистів стосовно небажаних соціальних груп потребували створення в країні мережі концентраційних таборів. На додачу до таборів у Дахау і Ліхтенбергу, створених 1933 року, було організовано табори в Заксенгаузені (1936), Бухенвальді (1937) та Флосенберзі (1938). У порівнянні з ҐУЛАҐом ця репресивна машина мала цілком скромні масштаби. Наприкінці 1938 року в радянських таборах і спецпоселеннях перебувало понад мільйон радянських громадян, натомість у Німеччині в таборах сиділо до 20 тисяч людей. Якщо врахувати демографічну різницю між двома країнами, то радянська табірна система на той момент була у 25 разів крупніша за німецьку[166].

Радянський терор у той час не лише перевершував нацистський у масштабі — він був незрівнянно більш смертельний. У гітлерівській Німеччині годі було уявити страту 400 тисяч людей за вісімнадцять місяців, як у Радянському Союзі в ході реалізації наказу № 00447. У 1937–1938 роках до смертної кари в Німеччині засудили 267 осіб, у Радянському Союзі — 378 326 лише в ході однієї кампанії боротьби з куркулями. Знов-таки, зважаючи на різницю в кількості населення, ризик, що громадянин СРСР загине під час кампанії проти куркулів, був у 700 разів вищий за ризик, що німецький громадянин дістане смертний вирок у нацистській Німеччині[167].

Після чисток серед еліти й утвердження своєї влади над головними державними інституціями і Сталін, і Гітлер у 1937–1938 роках провели масові репресії проти окремих груп населення. Втім, Великий терор не зводився до боротьби з куркулями. Його можна розглядати, або принаймні представити як класову війну. Радянський Союз убивав як класових ворогів, так і етнічних.

Наприкінці 1930-х років націонал-соціалістичний режим Гітлера уславився расизмом і антисемітизмом. Але першу репресивну кампанію проти внутрішніх національних ворогів провів сталінський режим у Радянському Союзі.

Розділ 3. Національний терор

Людей, належних до національних меншин, «слід поставити на коліна й застрелити як скажених собак». Так говорив не який-небудь есесівець, а один із керівників радянської компартії під час репресивної кампанії проти націоналізму. У 1937–1938 роках чверть мільйона радянських громадян було вбито з суто етнічних причин. П’ятирічний план мав привести Радянський Союз до розквіту національних культур при соціалізмі. Насправді Радянський Союз наприкінці 1930-х років став країною небачених національних переслідувань. Саме коли національні фронти виставляли СРСР батьківщиною толерантності, Сталін віддавав накази про масові репресії проти певних радянських національностей. Найбільш переслідуваною національною меншиною у другій половині 1930-х у Європі були не 400 тисяч німецьких євреїв (їхня чисельність зменшувалася через еміграцію), а 600 тисяч радянських поляків (їхня кількість зменшувалася через репресії)[168].

Сталін був першопрохідцем у справі масових національних убивств, а поляки стали головною жертвою серед радянських національностей. На польську національну меншину, як і куркулів, поклали вину за провали колективізації. Обґрунтування репресій вигадали під час голоду 1933 року і застосували під час терору 1937–1938 років. У 1933 році начальник українського НКВД Всеволод Балицький пояснював масовий голод провокацією шпигунської мережі — «Польської військової організації». Згідно з Балицьким, ця «організація» проникла в лави КП(б)У і стояла за українськими й польськими націоналістами, які саботували жнива, а тоді використовували голод українських селян як антирадянську пропаганду. Поляків нібито надихала націоналістична «Українська військова організація», міфічний двійник, який вів ту саму смертельну роботу й так само відповідальний за голод[169].

Це була цілковита історична вигадка. В 1930-х роках жодної Польської військової організації не існувало — ані в Україні, ані взагалі. Колись, під час польсько-більшовицької війни 1919–1920 років, така організація існувала як розвідувальна група польської армії. Польська військова організація була розкрита ЧК і припинила своє існування у 1921 році. Балицький знав всю цю історію, бо сам тоді брав участь у викритті й знешкодженні. У 1930-х роках польські шпигуни не відігравали політичної ролі в Радянській Україні. Вони не мали ресурсів для цього навіть у 1930 і 1931 роках, коли СРСР був найбільш вразливий, а поляки мали змогу переправляти агентів через кордон. Поляки не мали наміру втручатися після підписання радянсько-польського договору про ненапад у січні 1932 року. Після голоду поляки втратили останні сподівання на те, що зможуть зрозуміти радянську систему, не кажучи вже про те, щоб її змінити. Польських шпигунів шокував масовий голод, і сформулювати якусь адекватну реакцію вони не могли. Саме тому, що в 1933 році не існувало реальної польської загрози, Балицький мав змогу маніпулювати жупелом польської розвідки. В цьому весь сталінізм: завжди легше експлуатувати гіпотетичні дії «організації», якої не існує[170].

Балицький доводив влітку 1933 року, що «Польська військова організація» відправила в Радянський Союз чимало агентів під виглядом комуністів, які тікають від переслідувань у Польщі. Справді, комунізм у Польщі був силою маргінальною і нелегальною, а польські комуністи вбачали для себе в Радянському Союзі природний прихисток. Польська військова розвідка, поза сумнівом, намагалася вербувати польських комуністів, але більшість лівих, які перебралися в СРСР, були просто політичними біженцями. Арешти польських політичних емігрантів у Радянському Союзі почалися в липні 1933 року. Комуніста-драматурга Вітольда Вандурського заарештували в серпні 1933 року й вибили зізнання, що він належав до Польської військової організації. Відтак у протоколах допитів було зафіксовано зв’язок між поляками, і почалися арешти інших польських комуністів в СРСР. Польський комуніст Єжи Сохацький зробив напис власною кров’ю, перед тим як покінчити з собою в московський в’язниці у 1933-му: «Я вірний партії до кінця»[171].

«Польська військова організація» дала підстави зробити поляків винними за провали радянської політики. Після підписання в січні 1934 року німецько-польського договору про ненапад поляків почали винуватити не лише в голоді, а й у тому, що погіршується міжнародне становище СРСР. У серпні 1933-го Балицький засудив «Польську військову організацію» як продовження українського націоналізму. У березні 1934-го в Українській PCP було заарештовано 10 800 громадян польського або німецького походження. В 1935 році, коли НКВД почала діяти активніше в усьому Радянському Союзі, новий сплеск репресій відбувся і в Україні, особливу увагу приділяли радянським полякам. У лютому-березні 1935 року із західних у східні області УРСР було переселено 41 650 поляків, німців і куркулів. У червні-вересні 1936 року з України в Казахстан було депортовано 69 283 особи, здебільшого радянські поляки. Польських дипломатів усі ці події збивали з пантелику. Польща намагалася тримати однакову дистанцію і від СРСР, і від