Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

-Так от, а щодо, як ти сказала, команди… Подібне тягнеться до подібного, чи не так?

-Але ж … це ти їх зібрав, згуртував навколо себе. Окрім, хіба що, Володимира Петровича. – Жмак залишався старшим партнером та керівником, в усіх відношеннях, це відчувалося по його поводженню із тими гостями, які працювали у «його» конторі. Хоча голова адвокатського об’єднання був, скоріше, першим серед рівних, бо в кожного адвоката була своя клієнтура, своя практика, а об’єднання було потрібне для вирішення організаційних та господарських питань. – Твоє коло…

-Наше, - поправив він.

-Ну, якщо вони … мене приймуть…

-Ти хіба не помітила, що вони лише радіють за нас, а від тебе просто у захваті? Та … від мого вибору! – пожартував Вікентій. Хоча насправді – добре розумів дружину.  Після того, що сталося більше, ніж рік тому… Ніка сама казала, що більше не спілкувалася ані з ким з тієї компанії. Він не уточнював, хто входив до неї, але, як би там не було, - переживши зґвалтування, потім – розслідування, коли ніхто нічого не хотів розслідувати, та смерть батька, вона перейшла, як називав це Вікентій, з режиму життя до режиму функціонування. Намагаючись не просто робити щось корисне та цікаве, а завдяки цьому – відволіктися, забутися, не маючи навіть хобі, окрім того, яке й стало вже давно роботою, Ніка стала справжнім працеголіком. Настільки, що навіть погрози Микити Дьоміна та перспективи, які з них випливали, й ухвалене у результаті рішення, не змусили її залишити справи, якими вона й займалася до останнього, знаходячи, втім, час на втілення мрій, що залишилися, до того, як… Але їй, звісно, не вистачало звичайного дружнього спілкування, тим більше, що родичів теж не залишилося, окрім мачухи, - а чи буде дружба з нею, коли зник «цементуючий» сім’ю фактор батька..? Усе різко змінилося, коли вони опинилися разом: Ніка, здавалося, повернулася до життя. Та потребувала тепер можливості просто поговорити з кимось про звичайні речі… А хто в неї є … тут? Потрібно буде, вирішив Вікентій, якось заїхати у гості, познайомитися з цією Ольгою, обом буде легше, якщо… А щодо його друзів, - сумнівів не було. – Вони радіють за нас. Та, якщо що… Можеш звертатися по допомогу до будь-кого, як міг би я…

-Сподіваюся, це не знадобиться. – Ніка пересмикнула плечима, ніби від пориву холодного вітру, хоча нічого такого не спостерігалося цим вечором наприкінці літа. – Але … як ти зібрав таких..?

-Вони зібралися самі. – Вікентій знову посміхнувся, та обидва замовчали. Він намагався уявити, яке ж враження справили ці люди на Ніку, яка вперше мала можливість, дійсно, познайомитися з ними поближче. А вона думала про те, який контраст являли вони у порівнянні із її колишньою московською компанією. Й справа була не у іншій країні, а у тому, що кожен з них, щоб стати тим, ким був зараз, доклав зусиль, а іноді, - як той же Муса, - поклав на це усе життя. Втім, це, хоча й у іншому сенсі, стосувалося й Вікентія…

А той раптом зрозумів, що й сам, до недавнього часу, існував у тому ж «режимі функціонування». Але доля натиснула на перемикач…

-Ну, ти чи я? – спитав він, коли вони опинилися біля дверей під’їзду. Та дістав телефон. Дорогий будинок не мав консьєржа, - тут стояла система безпеки, до розробки якої він теж свого часу доклав руку. Потрібно було набрати зі свого мобільного номер, - система визначала, хто робить це, - а потім набрати код. Такі два рівні безпеки дозволяли уникнути того, щоб до під’їзду знайшов хтось чужий. Хоча камери відеоспостереження були як ззовні, так і зсередини. Дива сучасних технологій…

-І, як завжди, усе робиш сам! – засміялася Ніка.

-Така моя доля! – відповів він, піднімаючись сходами.   

-Ну, ти даєш! Я від тебе не чекав! – сказав Ігор. Він роздивлявся «Фіскер». Насправді, у самому авто для нього не було нічого нового. Ігор був власником невеликої СТО, яка спеціалізувалася якраз на гібридних авто. А пройти у такому випадку повз «Карму» було неможливо. Пара таких приїздила до нього на обслуговування. А Вікентій подумав, чого саме старий знайомий від нього не чекав: придбання авто своєї мрії, чи того, що це буде зроблено без консультації з ним?

-Та я й сам не чекав. Це усе вона! – Він обійняв Ніку, що стояла поруч. А Ігор не зрозумів:

-У якому сенсі? – Насправді, швидке одруження Вікентія теж стало для нього сюрпризом, втім, як і для багатьох знайомих.

-Її подарунок, - пояснив той. – На день народження. Дізналася про мою мрію, та… - остання фраза була сказана зі сміхом. Ігор вирішив підтримати гру:

-Що ж ти наробила?! Відібрала мрію в людини! – А потім знову повернувся до Вікентія. – То що з машиною робити..?

-Як після купівлі: обслуговування, діагностика. Якщо раптом там є якісь проблеми, кажи, та будемо усувати. Та … такий же реєстратор встановити, як у «Форді». В тебе є?

-Більшість елементів є. А за іншим пошлю хлопців просто зараз. Здається мені, що ти захочеш отримати його пошвидше! – знову розсміявся майстер. – Роботи зараз небагато, а твої справи завжди на першому місці! До завтра зробимо…

-Ну, так поспішати непотрібно, - посміхнувся Вікентій. – Я ж розумію, в тебе й інші клієнти є.

-Та вони якщо тут «Фіскер» побачать, - мені це найкраща реклама. Сам розумієш, за них мало хто береться. – Не те, щоб це авто відрізнялося якоюсь особливою складністю, але було досить рідкісним, - випущено трохи більше за дві тисячі примірників.