Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

щосекунди може виринути троляка якась токсична особа, що зіпсує вечір паскудним коментарем. Ні, довкола книг нашого автора не так. Він говорить щиро, слухачі сприймають доброзичливо, а критики… критики можуть йти до дупи (настрій нашої з ним віртуальної літературної вечірки саме такий). З усього, що я читав у Кінґа та про Кінґа, видається, що йому як письменнику найбільше важить саме отой настрій порозуміння між ним та його читачами. Для цього Стівен пише, це його надихає. Ну, то вже тепер, — заперечите ви, — а коли він починав? Кому Кінґ адресував тексти, доки в нього не було величезного constant readers’ club? Тоді, — відповім я услід за Стівом, — він писав, аби вразити Табіту.

Завжди й повсякчас Кінґ намагається зацікавити історією не байдужих йому людей. Шукав своїх читачів, знайшов, а знайшовши, не розгубив: він постійно підтримує розмову, ви помітили? Оці його передмови, другі передмови, інтерв’ю, тепер іще й твіти — от любить поговорити чоловік і говорить цікаво. Проте всі ми, і він теж, добре знаємо, для чого зібралися: настане вечір, і, коли зовсім смеркне, автор почне свою нову страшну оповідь. І буде нам адреналін, і шок, і холод, і хіба трохи комфортного розчулення наприкінці.

Тобто відчуття реалізації, що здатне подарувати письмо, є передусім інтенсивним кайфом від уваги, яка очно чи заочно прикута до оповідача, коли той розгортає свою історію. Коли ж він щойно сідає писати або пише та бачить, що вона складається гарно, автора огортає радість від добре виконаної роботи, але водночас з’являється й передсмак майбутнього визнання — прихильності читачів, яку насправді ой як важко завоювати. Перший елемент прямо пов’язаний із отим craft у назві. Це розуміння власної майстерності, втіха від панування над матеріалом — словом, яке скорятиметься волі творця. Так, Стівен Кінґ знає, що пише добре. Він пише крафтову прозу.

Другий елемент — передчуття визнання — для багатьох письменників (особливо модерністів) не аж такий важливий. Кафці було фіолетово, скільки людей його читатимуть; йому важило оте перше — усвідомлення власної досконалості. Оскільки Кінґові цінне й те, й інше, то його втіха від творчості подвійна, і саме це він має на увазі, коли каже: «Якщо ви теж здатні писати задля втіхи, то зможете робити це вічно».

Є ще третій фактор мотивації — відчуття всесильності автора. Ми вже знаємо, про що це та як це запаморочливо небезпечно. Король жахів підсумовує таку перспективу двома давніми афоризмами, які вкрай пасують дрібці анархізму в його характері: «нічого не заборонено» та «роби що хочеш» (привіт, Рабле!). Шалене відчуття. Коли Кінґ каже: «Я дуже гарно провів час, пишучи цю книжку», — він, будьте певні, отримав задоволення й від того, як персонажі скоряються його волі, і від моментів, коли вони виходять з-під контролю, від історії загалом і від нашої уваги, яку Стівен передчував. Увесь цей комплекс переживань і дає натхнення, а письменницька муза (у випадку Кінґа — грубуватий музань) хіба що слугує каталізатором усіх цих процесів. Стів не надто й чекає приходу отого прикрого мужика — радше сам його викликає, сідаючи писати.

Звідси й Кінґове переконання, що натхненню сприяють також нудьга та постійні думки про рукопис. Ходиш і обдумуєш, робиш дрібні справи та міркуєш. Далі настає момент, коли історія рветься назовні, і її годі спинити, а щоби записати, потрібна лише вперта рішучість і місце, де тебе ніхто не чіпатиме. У музаня тоді немає виходу — прийде, сяде й буде собі тихенько буркотіти про написане. А текст рухатиметься далі. Зайве казати: що частіше так робиш, то легше триватиме процес. «Поступово слова приходять швидше», — констатує Кінґ. Усі, хто пишуть, незважаючи ні на що й за будь-яких обставин, добре знають: це правда.

Текст може протистояти болю та розпачу, як те трапилося зі Стівеном після аварії. «Письмо — це не життя, — каже Кінґ, — але іноді воно може стати дорогою назад до життя». Із першим я б посперечався, адже найдовша та, можливо, найяскравіша частина жит-тя кожного автора — це якраз його письмо (діти приходили до тата підвечір, приносили колу та піцу, і їм було добре разом, але більшість часу в ті дні, підозрюю, Стів проводив із Пеннівайзом і «Клубом невдах»). Та й для багатьох кінґоманів тривіальній дійсності до читання — як до неба рачки. Хіба нам не знайомий той передсмак: от я прийду додому, сяду та довідаюся, куди дійшов Роланд і чи тримаються ще люди матінки Ебіґейл? Тим паче, хороший текст може у прямому сенсі повернути до життя, спонукати знову відчути його смак. Так і сталося з Кінґом після аварії. Він дав можливість вижити багатьом персонажам, то чому б літературі не дати змогу повернутися йому самому?

Ще одна важлива річ, про яку варто сказати, перш ніж перейдемо безпосередньо до прийомів Кінґового письма, — це його розмова про талант. На відміну від багатьох інших порадників у нашій царині, які упевнені, що навчити добре писати можна практично всіх, Кінґ переконаний, що треба спершу визначити, чи є в тебе схильність писати. Низка спроб, коментарі ближчих читачів цих спроб і письменницькі курси, де збираються схожі на тебе охочі до письма, дозволяють відповісти на це питання. Зверніть увагу на історію Стівена про його сина Оуена, який фанатів від музики і якому вони з Табітою купили дорогий саксофон і уроки гри на ньому в одного серйозного виконавця. Коли виявилося, що схильності немає, саксофон без жалю відправили на горище.

З погляду нашого автора, наскільки я розумію, якщо таланту в тебе взагалі катма, то краще пошукати, до чого він є. А що, як малювати комікси вийде значно краще? Інакше за відсутності бодай якоїсь схильності до письменства спроби обертатимуться нічим, і є шанси поповнити ряди авторів, яких у класифікації Кінґа названо «поганими письменниками». Натомість якщо талант є, — а Стів переконаний, що він багато в кого є, — маєш усі шанси стати «нормальним письменником». І отоді, за наявності стартової схильності, можна й варто починати працювати, адже талант потрібно «зміцнити та відточити». Для цього теж потрібні численні спроби, тестові читачі та письменницькі курси.

Кінґ своєю книжкою «Про письменство» та викладанням азів літературної майстерності в університеті й поза ним має на меті про-апґрейдити авторів і з «нормальних» зробити їх «хорошими письменниками». Тобто перевести на щабель вище. От оце цілком реально зробити — із пересічних стати непересічними. Є іще вищий щабель — «великі