Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Інструменти автора

Врешті, визначити, чи є в тебе талант, доволі легко: усе питання — «чи любиш ти цю справу — писати?». Do you love craft? Стівен Кінґ переконаний, що безрадісно робити добре будь-яку роботу неможливо, і навпаки — якщо працюєш, не помічаючи, що працюєш, а просто тішишся процесом, то схильність до такої роботи в тебе є стовідсотково. Тут радше виникає інша проблема: Кінґ дивується, що багато людей мають талант, але ним не користуються. Імовірно, чекають негайних успіхів, забуваючи, що здібності, навіть якщо вони є, таки треба вдосконалювати.

Стівен дарує нам черговий флешбек у свою біографію та розповідає про ящик з інструментами котрогось із рідних дядьків. У тому ящику все мало бути під рукою. Письменникам він пропонує тримати напоготові власні інструменти: лексичний запас, граматику та вміння розгортати оповідь.

Перші два рівні цілком очевидні, і, міркуючи про них, автор відсилає до «Елементів стилю» американського професора Вільяма Странка — підручника, що свого часу став у пригоді самому Кінґо-ві. Безперечно, словниковий запас потрібно постійно збагачувати, і для цього, як радить уже наш, український класик, «не бійтесь заглядати у словник». Стів натомість кілька сторінок пояснює нетямущим, що треба-треба-треба читати. Читати всюди, читати завжди, бо ми насправді тоді не просто читаємо, а працюємо над власною мовою. Лексика має бути багатою, а ще точною, а головне — безпосередньою, щирою. Тому це не письменник нецензурно лається у своїх текстах — це його персонажі матюкаються, коли того потребує ситуація. А в горорі вона цілком може вимагати гострої реакції. Бо коли на копа несеться здоровенний пес, той не скаже: «Ой, лишенько»...

Граматика — це для Кінґа насамперед уміння будувати речення. Вона повинна бути або простою, або лише трохи ускладненою. У базовому варіанті речення мають складатися лише з «іменників, що називають» і «дієслів, які діють». Чудова формула! Аби начіпляти в одне речення купу сурядних, підрядних і вставних конструкцій, потрібно вже, знаєте, бути трохи самовпевненим. Але й багато простих чи односкладних речень поспіль, — каже Кінґ, — теж недобре. Тож, за цією логікою, найкраще вживати прості речення, час від часу ускладнюючи їх поодинокими, скажімо, дієприслівниковими зворотами. У будь-якому разі граматична структура не має переобтяжувати читача (це й справді поширена причина, чому книжки покидають, — один із факторів, коли стає важко читати). «Прості речення додають динаміки, — зазначає автор, — а короткі абзаци забезпечують легке читання».

Як я вже казав, найбільш знаними чомусь є Кінґові поради про обов’язкове уникання трьох речей: пасивного стану, зайвих прислівників і сталих кліше, які в кожній мові свої (це як у нас, наприклад, «на ниві освіти», «молодий спеціаліст», «роз’юшив носа» тощо). Стівен також за лаконізм супровідних авторських ремарок у діалогах (he said / she said), проте сам, помітьте, переважно не дає персонажам обмінюватися репліками надто довго — у потрібному місці з’являється якась невелика дія чи опис.

Утім, головна мета художньої літератури — не продемонструвати граматичну правильність, а «припросити читача й розказати йому історію… узагалі змусити його забути, що він читає оповідку». Для цього мова повинна бути якомога ближчою до розмовної. Як цього досягти? Та просто слухати, що говорять довкола! Це, власне, один із прийомів, який забезпечує наближення світу тексту до фактичної дійсності читача: він наче потрапляє у знайомі, навіть рідні обставини. Аж тут — вжух! — можна рубонути його чимось жахливим. Добра знайома, яка говорить точно як ваша знайома, яку ви знаєте сто років, — може, вона уже зовсім і не добра знайома.

З мовою та граматикою все. Залишається оповідь. Історія, але не сюжет — і в цьому якраз найважливіше Кінґове відкриття. Бо що радить робити більшість книжок про письмо? Правильно — спершу скласти план і окреслити сюжет від початку до завершення. От проти цього Стівен і виступає. Кінґ не складає наперед жодного плану. «Щоб розповісти історію, — стверджує автор, — треба відштовхнутися від конкретної страшної ситуації, побачити персонажів у ній по самі вуха, а потім уявляти, як вони з неї вибиратимуться».

Ось із дівчинки в душовій глузують однокласниці; ось у маленьке американське містечко приїжджають вампіри; п’яний тато біжить за сином із молотком; хлопець приходить у клас із пістолетом; мама з дитиною замкнені в машині, а поруч намотує кола собака-вбивця; клоун обіцяє дитині кульку, а натомість відгризає їй руку; чоловік прикував жінку наручниками в лісовому будинку; жінка врятувала чоловіка, а тоді відрубала йому ногу; вірусний імпульс, надісланий через мобілки, робить людей зомбаками; учитель англійської повертається в часі, щоби виправити історію; усі жінки на землі заснули… Кінґ починає від знайомого питання Агати Крісті «а що, якщо..?», от тільки, уявивши собі певну ситуацію, цілеспрямована британка сідає складати план роману, а Стів цього робити не радить. Сам задум він бачить чимось на кшталт кістяка викопного динозавра: натрапивши на кістку, потрібно поволі-поволі розчищати наступні ділянки, не знаючи наперед, що виявлять розкопки. Фінал можна уявляти хіба геть примарно — хтозна, куди може завести нас історія.

Так само непевними від початку, не побаченими повністю є персонажі тексту. Ми спершу фіксуємо лише їхні примарні обриси, але крок за кроком вони набувають повнокровної життєвості — їх варто (теж поступово) вибудовувати через описи, діалоги та дрібні ремарки. Герої, зрештою, просто мусять стати складними — суперечливими та неоднозначними. Прописування персонажів, опис і діалог є важливими інструментами розповідання історії. Ними конче треба оволодіти.

Узагальнюючи, скажу, що Кінґ у всіх випадках радить бути небагатослівними та використовувати для досягнення мети кілька вдалих деталей. Ми не подаємо розгорнутих портретів, не описуємо довго й нудно інтер’єр чи пейзаж, не дозволяємо собі обміну репліками на цілу сторінку. Якщо заносить — скорочуйте. Урешті, як заявляє, відверто ризикуючи, автор двотомного «Протистояння» та восьмитомної «Темної Вежі», «чим коротша книжка, тим менше в ній херні». Уявляєте, якими були ці Стівенові тексти до редагування?

Придумавши ситуацію, — радить Кінґ, — сядьте й напишіть з ходу 5—6 сторінок, особливо не замислюючись, куди це вас приведе. Тоді по крупинках додавайте описи: вони необхідні для «сенсорної участі» читача в історії. Він чи вона