Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

мають чути звуки / бачити кольори / відчувати запах смаженого м’яса та цибулі в пабі, куди зайшов персонаж. Ми повинні вгледіти бармена та його волохаті руки, що тримають кухоль, наливаючи пиво, звернути увагу на відображення персонажа у дзеркалі та помітити якусь характерну деталь у його зовнішності. Тоді знову окинути поглядом увесь паб і ще щось завважити. Далі персонаж вступить у діалог із барменом, і їхня розмова скаже більше і про людину за шинквасом, і про героя. А ще вкаже на подальший хід історії. Про що тоді вони можуть говорити?

Так ми й розповідаємо, нанизуючи епізод за епізодом. Описи та діалоги не повинні блокувати дію, а вести до неї. А далі побачимо. Кожна історія, — каже Стів, — кудись та й виведе. Проте у фіналі все може змінитися: адже ж хотів автор спершу зробити зі шкіри Пола Шелдона оправу для його останньої книжки, а потім просто відрубав йому ногу — плюс іще кілька дрібних частин тіла неприємностей.

Крім характеристик персонажів, описів і діалогів, є ще три інструменти, про які варто знати, але додавати їх Кінґ радить чи не постфактум. Це образне письмо, символіка та загальна тема, читаймо, філософія тексту.

Серед усіх можливих образних засобів, тобто конструкцій прикрашання, які особливо придадуться в описах, Стівен найбільше наголошує на порівнянні. Про метафори, метонімії, синекдохи, анаколуфи та хіазми — словом, про всі решта засоби охудожнення, про які можемо прочитати в першій-ліпшій літературній енциклопедії, — він не пише (може, воно й добре, бо ми ж не бароковий роман задумали). А от вдале порівняння здатне ще й як прикрасити текст. Давайте зараз я випадковим чином відкрию, ну, наприклад, «Країну розваг» (цитата за перекладом Олени Любенко (Київ, в-во «КСД», 2014)): «І почувся звук. Довге, повільне зітхання. Не людське, анітрохи. Воно прозвучало так, наче хтось відкрутив невидимий паровий клапан. А тоді все стихло. Більше жодних зітхань. Принаймні того дня» [курсив мій. — Авт.]. Порівняння — це не велике диво, — пише Кінґ. Дійсно: коли ми за речами бачимо ще інші речі, наша уява починає працювати вдвічі потужніше. Написати вам іще про самотність телефонних стовпів у «Долі Салему» чи про смерть іграшки на пустій вулиці у «Протистоянні»? Кінґ узагалі майстер опису (на рівні з найсильнішими авторами американської прози), і його аналогії суттєво посилюють наше бачення описаного.

Символічність — тобто здатність речей означати щось іще, крім них самих, — додає тексту глибини. Знову ж, у порівнянні з гострим бажанням налякати, яке має пронизувати кожного й кожну, хто пише горор, наявністю символіки в тексті можна знехтувати. Головне — історія, тому що читачі прийшли по неї. Проте інколи, — пише Кінґ, — символи починають виявлятися незалежно від нашого бажання. Він говорить про «Керрі», де, уже написавши, помітив стабільну присутність образу крові, що супроводить героїню від перших сторінок до останніх. Це точно щось означало додатково, ніж просто елемент опису у відповідних моментах. Стівен не розшифровує, що саме, адже насправді це справа не автора, а літературознавців, проте він певен: подібні речі варто розвивати, якщо ми їх помітили. Можливо, додати ще деталей, натякнути.

Тим часом проза Стівена Кінґа загалом доволі символічна. Ми ж розуміємо, що тепер кожен готель у горах — не просто готель, а червона кулька вже ніколи не буде просто собі кулькою. Ці та інші речі надалі означають — символізують — щось більше, щось не до кінця зрозуміле. Далі можна спробувати тлумачити: кулька, наприклад, цілком може символізувати раннє сексуальне бажання, вказувати на справжню причину пригод «Клубу невдах». Вони хочуть знищити монстра? Чи здійснити серед бруду каналізації (що теж символічно) бажання кожного здорового підлітка?..

Міркуючи так, ми розуміємо, що екранізації, як би близько вони не дотримувалися тексту, скальпують подібний символізм або й узагалі нищать його. Вони мають своє: спецефекти, яскраву картинку, напружений саундтрек. Але спробувати уповні зрозуміти глибину символіки «Воно» чи інших Кінґових романів дозволяє лише книжка. Де всі епізоди на місці.

Нарешті, тема. Я написав, що це філософський висновок, який пропонує книга, бо так найближче до твердження Стівена, що «всяка книжка — принаймні гідна прочитання — має бути про щось». І його романи такими є: про крихкість нашого світу, про небезпеку та привабливість насильства, про недопустимість знущання зі слабших, про надприродне, яке може втрутитись у наше звичне життя щомиті. Таке собі фінальне переконання, яке залишається з нами, коли перегорнемо останню сторінку. Вартує прийти до цього, щоб у читача не залишився лише післясмак попкорну.

З іншого боку, Кінґ застерігає в жодному разі не надумувати тему наперед — ні, передусім ми розповідаємо історію, страшну історію. Але з плином часу її тема поступово стане зрозумілою, викристалізується і, врешті, виправдає своєю філософічністю усі наші зусилля. З історії ми починаємо — до теми приходимо. Схоже, такою є формула ідеальної книжки Стівена Кінґа. До його тем ми ще повернемося, коли говоритимемо, про що наш автор змовчав і що приховав.

Ритм роботи автора

Мій короткий підсумок кінґівських прийомів письма має на меті пригадати найголовніше разом із тими, хто «Про письменство» читав, та, само собою, заохотити взятися за цю книжку тих, хто ще цього не спробував. Можливо, рецептів там не так багато, як в інших подібних посібниках, зате присутня специфічна магія голосу автора, рівну якій за силою та проникливістю знайдеш нечасто. Але Кінґ не лише радить, як писати, — він також прочиняє перед нами двері своєї письменницької майстерні в її щоденній реальності. Так ми дізнаємося про ритм роботи письменника.

Усі, хто писав щось довше за п’ять сторінок, які цілком можна наклацати в одному пориві, не встаючи з-за ноута та навіть не особливо думаючи, знають, що більша робота потребує розміреності. Плану в нашого автора немає, проте графік точно є. Повість на 30 000 слів (приблизно 100 сторінок) він пише до місяця, а на роман іде 3—5—7 місяців. Ранок зарезервовано для письма, обід — для прогулянок, а ввечері Кінґ рекомендує редагувати написане за день і читати щось для відпочинку. За такого розпорядку виникає відчуття ритму, який, поміж іншим, рятує від творчих ступорів: запланував, то сідай і пиши. З’являється оте мушу, яке тим важче ігнорувати, чим довше в такому ритмі перебуваєш. Коли Стівен каже: «Книга — це справжній бос», — він має на увазі якраз диктат самодисципліни. І це насправді