Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко 📚 - Українською

Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Білий замок на Чорній скелі" автора Костянтин Матвієнко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 139
Перейти на сторінку:
нашу свободу!

— Ну, давай, твоя величносте, — Рамир, якого теж попускала напруга останньої доби, трохи дражнив друга.

— Та йди ти! Краще розкажи, як тобі вдалося нас врятувати? — Нод відгриз жорсткий кусень м'яса. — Я геть нічого не пам'ятаю.

— Будьмо! — Рамир простягнув йому фляжку, а тоді й сам хильнув з неї. — Вочевидь, ми зачепили носом підводну скелю. Такого потужного удару обшивка не могла витримати. Вода хлинула до трюму, і баркас миттю пішов носом на дно. На наше щастя, воронка у шторм не утворилася, бо інакше баркас затяг би нас за собою. Тебе накрило хвилею, але торба не дала відразу потонути. Я тоді якимось дивом ухопив рятувальний круг і випхав тебе на нього. Сам тримався за леєр. Добре, що був прилив, і хвиля викинула нас високо на берег. Давай ще по ковтку. Дощ, здається, вщухає.

— Давай! За життя! — радів Нод.

— Дивись-но! Нам ще головного болю з похмелюги бракувало! — відказав Рамир, приклавшись, однак, до фляги і передавши її Нодові.

За тією балачкою щасливі втікачі й не вчулися, як допили полинівку та поснули.

Цього разу Горанг довго не хотів балакати до нього. Уві сні Нод ні в сих, ні в тих стояв перед портретом у світлій залі, але портрет лишався нерухомим. Холодні водянисті очі пришелепкуватого короля дивилися кудись над головою парубка.

— Тю на Вас! — образився він. — Тоді я піду.

— Я із п'яними не розмовляю, — ледь ворухнув губами король. — Ти зараз мов чіп!

— Та облиште! Мені що, слід було замерзнути? Краще скажіть, що воно за така загрозлива хмара суне на цивілізований світ?

— Іншим разом, бо у мене сьогодні таки кепський настрій, — визнав король. — Ауранія геть пустилася берега зі своїм кухарчуком. Усіляку пристойність забули. Пиячать прямісінько у ліжку. Вона вже перетворилася на посміховисько для всього королівства. Анекдоти про неї розповідають, пісеньки сороміцькі співають.

— Заспіваєте?

— Знущаєшся з п'яних очей? Утім, анекдот розповім. Придворні, знаючи про любов королеви до коньяку, на денному рауті пропонують їй пригубити чарочку. А вона відмовляється раптом! І раз відмовляється, і вдруге, і втретє! Придворні кидаються до коханця Ауранії, колишнього кухарчука: що, мовляв, сталося, Ідаре? Чому їх величність відмовляється від любої чарчини? А той відповідає: «Застав нас на кінній прогулянці дощ. Змокли. Повернулися до палацу, залізли у теплу ванну, а тоді до ліжка. Її величність під ковдрою цілу пляшку коньяку всмоктали». «То й що? Звична для неї справа», — знизують плечима царедворці. «А те, що прокидаюся я серед ночі від холоду — ні ковдри на мені, ні королеви поряд». — «І куди їх величність поділися?» — удавано непокояться придворні. «Подейкують, — ніяковіє Ідар, — що тієї ночі містяни бачили привид вельможної дами з ковдрою, накинутою на плечі, наче мантія. Примара вешталася сумнівними шинками столиці та пропонувала відвідувачам показати цицьки за келишок лікеру „Сивий Тасав“. Словом, королева страшенно картаються і зареклися пити коньяк... десь аж до вечора».

Нод прокинувся від сміху і холоду. Виявилося, він спав, обійнявши мокрий армійський мішок, до якого начіплялося чимало латаття. Рамира поряд не було. Дощ зовсім припинився, але повітря залишалося вогким. Небо вкривали суцільні хмари, крізь які ледь пробивалося ранкове світло. Хлопець вибрався з виямку. Скеля, під якою вони знайшли собі прихисток уночі, являла собою східний край бухти. Її західний край затуляв ранковий туман. Виямок, де вони так добре спали, виявився природним уловлювачем усілякого морського сміття — підсохлого латаття, дощок та уламків від товарних упаковок. А ще там було повно пташиного посліду. Відтак їх одяг, що за ніч майже висох, геть забруднився і смердів.

Нод півголосом покликав Рамира. У відповідь десь із гори почув тихий посвист. Виявилося, Рамир зійшов на вершок скелі — оглянути місцевість. Нод приєднався до нього.

— Гирлон там, — Рамир махнув рукою у напрямку сонця, що вгадувалося за хмарами геть низько над обрієм.

Зі скелі було видно ще одну бухту. До неї прямувала дорога, якою проїжджали поодинокі машини, зникаючи у лісі, що вкривав похилий пагорб. За ним повітря виглядало якимось ніби щільнішим.

— Звідки знаєш, що саме там? — запитав Нод.

— Марево за лісом бачиш? Міський смог Гирлона.

— Зрозуміло. А ця місцина здається геть глухою.

— Ні. Поглянь туди, — Рамир кивнув у протилежний бік.

Там, на західному краю бухти, на берег якої їх викинув шторм, у тумані, що саме почав розсіюватися, ледь виднілося селище з кількох акуратних будинків. Над ним на скелі височіла кругла біла вежа — мабуть, покинутий маяк, бо інакше уночі вони побачили б його світло. Вершина старезної споруди ще ховалася у тумані.

— Шкода, що бінокль не вберегли, — зітхнув Нод. — Людей ніби не видно.

— У тебе є у що перевдягнутися? — Рамир критично оглянув їх брудний та подертий одяг.

— Є курсантський камуфляж на самому дні речмішка, якщо він не намок. А цим берцам, — він вказав на свої ноги, — зносу немає.

— Ото місцеві здивуються! Ще подумають, що ти диверсант від дуумвірів, — усміхнувся Рамир, окинувши його поглядом.

— Ні, я ще вдома познімав усі розпізнавальні знаки. Хіба за рибалку вважатимуть. Та й фартовий він у мене.

— Хто?

— Кажу ж — камок!

— Чим?

— Не скажу! — Нод спробував «загадково» усміхнутися, та несподівано почервонів. — Пити дуже хочеться, — поквапився перевести розмову на інше. — Не треба було вчора усю полинівку допивати.

— Води — хіба з моря, — невесело пожартував так само спраглий і голодний Рамир. — А направду доведеться йти просити води і їжі у селищі.

— Не треба з моря. І просити не будемо, бо є в мене НЗ невеличкий. Ходімо! Слава Зорі, що врятували мішок, тож жебракувати не доведеться. Лишень щоб облігації не розмокли, бо ж старі вони дуже.

— А ти, Ноде, сподіваєшся, що у такому маленькому селищі може бути відділення банку?

— Гадаю, ми бачимо лише частину селища. Якщо судити з отої дороги, воно може виявитися чималим. Ходімо поїмо, а тоді виперемо і покладемо сушитися одяг, бо не годиться вештатися, мов кікімори морські, навіть при грошах. Здається, туман розвіюється.

Спустившись зі скелі, Нод довгенько розв'язував армійський мішок, бо розмоклі мотузки не піддавалися. На щастя, виявилося, що через дірку від осколка до мішка

1 ... 31 32 33 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (1) до книги "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"
Valyalav
Valyalav 31 січня 2023 13:50

Дякую автору. Дуже гарно написано. Фентезі - чудове. Зміст глибокий і цікавий. Яка все таки гарна наша співуча мова.