Читати книгу - "Загублений світ"

Вони проїхали ще сто ярдів. Дорога, як і раніше, повільно огинала хребет. Навколишні зарості рідшали; через прогалини у папороті Торн міг роздивитися дерев’яні господарські споруди, всі пофарбовані у однаковий зелений колір. Схоже, це були якісь допоміжні будівлі,— можливо, ангари для обладнання. Він відчував, що це вхід до якогось значного комплексу.

Потім дорога раптом обірвалася і він побачив увесь комплекс, що розташувався внизу. До нього було приблизно півмилі.

— Що це в біса таке? — вихопилося в Едді.

Торн вражено дивився вперед. У центрі галявини було видно плаский дах величезної будівлі. Вона займала кілька акрів і тягнулася вдалину. Будівля була завбільшки з два футбольних поля. За нею було видно великий блочний будинок з металевим дахом, зовні схожий на електростанцію. Якщо це справді електростанція, то її потужності могло вистачити для невеликого містечка.

У дальньому кінці головної будівлі Торн побачив вантажні платформи та майданчики для розвороту вантажівок. Справа було видно ряд маленьких будиночків, частково схованих у заростях, що були схожі на котеджі. Але з відстані важко було сказати напевно.

Увесь цей комплекс мав якесь практичне призначення і нагадував Торну промисловий об’єкт.

— Ти знаєш, що це? — спитав Торн у Малкольма.

— Так, — повільно кивнув той. — Це те, що я підозрював.

— Справді?

— Це якесь виробництво, — відповів Малкольм. — Щось на кшталт фабрики.

— Таке велике?

— Так, — сказав Малкольм. — Мало бути велике.

По радіо почувся голос Едді:

— Я все ще отримую сигнал від Левіна. І знаєте що? Схоже, він іде з цієї будівлі.

Вони проїхали повз головний вхід до будівлі, з провислим навісом. Будівля мала сучасний дизайн, зроблена з бетону й скла, але вже давно обросла джунглями. З розбитого скляного даху звисали ліани, між тріщинами у бетоні проросла папороть.

Торн сказав:

— Едді, ти ще бачиш сигнал?

— Так, всередині. Що ви хочете робити? — спитав Едді.

— Поставимо он там базовий табір, — сказав Торн, показуючи на півмилі вліво, де колись, схоже, була велика галявина. Це все ще був відкритий простір посеред джунглів і там мало вистачити сонячного світла для фотоелементів. — А потім роздивимося навколо.

Едді припаркував свій «Експлорер», розвернувши його передом до того місця, звідки вони приїхали. Торн поставив поряд з ним трейлери і заглушив двигун. Він вибрався на все ще спекотне ранкове повітря. Малкольм виліз і став поряд з ним. Тут, у центрі острова, панувала абсолютна тиша, — за винятком хіба дзижчання комах.

Едді підійшов, ляскаючи себе по боках.

— Гарне місце, еге ж? Комарів не бракує. Хочете забрати зараз того сучого сина? — Едді витягнув з-за пояса приймач, намагаючись роздивитися щось на дисплеї у сонячному світлі.— Він усе ще там. — Він вказав на головну будівлю. — Що скажете?

— Пішли витягнемо його, — сказав Торн.

Троє чоловіків повернулися, залізли у «Експлорер» і, залишивши позаду трейлери, рушили під гарячим сонцем до велетенської зруйнованої будівлі.

Трейлер

Усередині трейлера звук двигуна заглушився і запала тиша. Світилася панель приладів, на моніторі було видно електронну карту, на якій миготів хрестик, позначаючи місце їхнього розташування. Маленьке вікно на моніторі під назвою «Активні системи» показувало заряд батареї, ефективність фотоелементів та використання енергії за останні дванадцять годин. Усі індикатори горіли зеленими вогниками.

У житловій ділянці, де розташовувалися кухня й ліжка, у раковині тихо гуркотіло оборотне водопостачання. Раптом у верхньому багажному відсіку, що був розташований біля стелі, щось гупнуло. Потім гупнуло ще раз і настала тиша.

За якусь мить у щілині між дверцятами та стінкою відсіку з’явилася кредитна картка. Вона ковзнула вгору, піднявши засувку. Дверцята відчинилися і на підлогу глухо гепнувся згорток білої оббивної тканини. Він розгорнувся і звідти зі стогоном виліз Арбі Бентон, розправляючи своє заклякле маленьке тіло.

— Якщо я зараз не попісяю, то закричу на всю горлянку, — сказав він і рушив на тремтячих ногах до крихітної ванної кімнати.

Він зітхнув з полегшенням. Це Келлі напоумила їх їхати, але розробляти план у деталях довелося йому. І він все відмінно продумав, — або майже все. Арбі правильно очікував, що у вантажному літаку буде дуже холодно і їм треба буде кутатися; він набив їхні відсіки усіма ковдрами та простирадлами. Він очікував, що вони будуть всередині щонайменше дванадцять годин і поклав печиво та пляшки з водою. Фактично, він передбачив усе, крім того, що в останню хвилину Едді Карр зайде всередину трейлера і позачиняє усі відсіки ззовні. Він замкнув їх там, тож наступні дванадцять годин вони були не в змозі піти до ванної. Дванадцять годин!

Він знову зітхнув, його тіло розслабилося. Сеча все ще продовжувала текти сильним струменем. Ще б пак! Які муки! Він подумав, що й далі сидів би там, якби не додумався, як вилізти…

Позаду нього почулися приглушені крики. Він покинув туалет і повернувся до кімнати, присівши біля відсіку під ліжком. Він швидко відчинив дверцята, і звідти викотився інший згорток, з якого вилізла Келлі.

— Гей, Кел, — сказав він. — Ми це зробили.

— Мені треба вийти, — сказала вона і кинулася до дверей, причинивши їх за собою.

— Ми це зробили! Ми тут! — не вгамовувався Арбі.

— Хвилиночку, Арбі. Добре?

Він вперше визирнув у вікно трейлера. Їх оточувала поросла травою галявина, а за нею виднілися папороть та високі тропічні дерева. Над верхівками дерев майоріла вигнута чорна скеля, що була частиною вулканічного кратера.

То це острів Сорна, все добре.

Добре!

Келлі вийшла з ванної.

— О-о-о. Я думала, що здохну! — Вона дала йому «п’ять». — До речі, а як ти свої двері відчинив?

— Кредиткою, — відповів він.

— В тебе є кредитка? — нахмурилася вона.

— Батьки дали на випадок на випадок надзвичайних ситуацій, — відповів він. — І я подумав, що це саме така ситуація. — Він намагався жартувати, щоб вона не заморочувалася над цим. Арбі знав, наскільки чутлива Келлі до всього, що пов’язане з грошима. Вона завжди робить зауваження з приводу його одягу або на кшталт цього. Як він завжди має гроші на таксі або колу у «Ларсон Делі» після школи. Одного разу він сказав їй, що не думав, ніби гроші настільки важливі, а вона відповіла насмішкувато:

— Нащо б тобі про це думати?

Відтоді він намагався уникати цієї теми.

Арбі не завжди розумів,