Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отже, так воно все й почалося: юний Синій і чоловік на ім’я Білий, явно не той, за кого себе видає. Байдуже, — сказав собі Синій, коли Білий пішов. — У нього, певно, на те є свої причини. І взагалі, це — не моя проблема. Мені треба думати тільки про свою роботу.
Йде 3 лютого 1947 року. Синій, звісно, ще й не підозрює, що справа розтягнеться на роки. Теперішнє-бо таке ж темне, як і минуле, і загадок у ньому криється не менше, ніж у прийдешньому. Так уже влаштовано світ: крок за роком, слово за словом. Певні речі Синій ще просто не може знати, адже знання дається повільно, а коли й дається, то часто дорогою ціною.
Коли Білий виходить із бюро, Синій бере слухавку і дзвонить майбутній місіс Синій. Працюватиму під прикриттям, — каже він своїй любці. — Ти не хвилюйся, якщо певний час не виходитиму на зв’язок. Я про тебе весь час думатиму.
Синій бере з полиці маленьку сіру сумку, пакує пістолет 38 калібру, бінокль, записник та інші знаряддя свого ремесла. Він наводить лад на письмовому столі, складає папери акуратними стосиками й замикає бюро. Звідти прямує на квартиру, яку зняв йому Білий. Байдуже, яка адреса. Скажімо, умовно, десь у Бруклін-Гайтс, на якійсь тихій, малолюдній вуличці неподалік від мосту — наприклад, Орандж-стрит. Там у 1855 році Волт Вітмен вручну набирав перше видання «Листя трави», там Генрі Ворд Бічер виголошував у своїй церковці з червоної цегли промови проти рабовласництва. На тім місцевий колорит і вичерпується.
Це маленька квартирка-студія на третьому поверсі чотириповерхового цегляного будинку. Синій тішиться, що там уже є все, необхідне для життя, й обходячи кімнату, виявляє, що все там новісіньке: і ліжко, і стіл, і стілець, і килим, і постіль, і кухонне начиння, геть усе. У шафі висить повний комплект одягу; Синьому цікаво, чи цей одяг для нього, тож приміряє костюм. Йому підходить. Бував я і в більших квартирах, — каже він собі, кроками міряючи кімнату від стінки до стінки, — але затишненько, затишненько.
Він знову виходить надвір, переходить вулицю й заходить у будинок навпроти. При вході видивляється ім’я Чорного на поштових скриньках і знаходить: Чорний — третій поверх. Поки що все складається якнайкраще. Він повертається до своєї кімнати й береться до справи.
Він відсовує завіси, визирає за вікно й бачить, що Чорний сидить за столом у кімнаті навпроти. Наскільки Синій може судити, Чорний пише. Погляд у бінокль підтверджує, що так і є. Бінокль не настільки потужний, щоб розібрати напис, та навіть якби й так, Синій навряд чи зумів би його прочитати догори дригом. Напевно можна сказати тільки, що Чорний пише у записнику червоною чорнильною ручкою. Синій виймає свій власний записник і пише: 3 лютого, 15:00. Чорний пише за письмовим столом.
Чорний час від часу спиняється й визирає у вікно. У якусь мить Синьому здається, що той дивиться просто на нього, й тоді він поспіхом ховається. Але, придивившись уважніше, розуміє, що погляд у того непорушний і свідчить радше про задуму, ніж про цікавість до світу — такий погляд робить довкілля невидимим, не впускає його всередину. Інколи Чорний підводиться зі свого стільця і кудись відходить — може, у куток, може, в туалет — але ненадовго: він завжди швидко повертається до письмового столу. Так триває кілька годин, але Синій не дізнається нічого нового. О шостій він вносить до блокноту друге спостереження: це триває кілька годин.
Синій не те що нудьгує, радше почувається ошуканим. Прочитати написане Чорним він не може, нічого нового не відбувається. Можливо, — вирішує Синій, — це безумець, який хоче знищити світ. Можливо, він пише якісь секретні формули. Але Синьому одразу стає соромно за такі дитячі вигадки. Це ранній етап справи, нормально нічого не знати, — каже він собі й вирішує утриматися від суджень.
Думки перескакують з однієї дрібниці на іншу, аж доки не спиняються на майбутній місіс Синій. Вони збиралися сьогодні ввечері на побачення, тож якби в його бюро не завалився Білий, був би зараз із нею. Спочатку зайшли б у китайський ресторан на 39-й вулиці, незграбно орудували б паличками, трималися за руки під столиком, тоді пішли б на програму із двох повнометражок у «Парамаунті». На якусь мить у нього перед очима приголомшливо чітко зринає її обличчя (сміється, опустивши очі, вдає, що засоромилася), й він розуміє, що волів би сидіти з нею, ніж стирчати бозна-скільки у цій кімнатці. Він думає, чи не подзвонити їй побазікати, вагається, але врешті вирішує утриматися. Боїться видатися слабаком. Якщо вона знатиме, як він її потребує, то він втратить свою перевагу, а це погано. Чоловік завжди мусить бути в позиції сили.
Чорний тим часом прибрав на столі, на зміну писанині прийшла вечеря. Він сидить і повільно жує, дивлячись за вікно розфокусованим поглядом. Побачивши їжу, Синій розуміє, що зголоднів, і йде ритися в кухонних шафках у пошуках їжі. Врешті обирає печеню в консерві, вимокує соус скибкою білого хліба. Після вечері в ньому загорається надія, що Чорний вийде погуляти, і її підживлює несподіваний спалах активності в кімнаті навпроти. Але все даремно. За п’ятнадцять хвилин Чорний знову сідає за письмовий стіл, цього разу почитати. Біля нього горить лампа, Синій може розгледіти його обличчя чіткіше, ніж доти. Йому здається, що Чорний десь того ж віку, що й він, плюс-мінус два роки. Себто йому десь під тридцять чи трошки за тридцять. Обличчя у Чорного достатньо приємне, хоча й нічим не прикметне — не відрізнити від тисяч облич, які він бачить щодня. Це сприкрює Синього, він-бо потай сподівався, що Чорний — таки безумець. Синій у бінокль читає назву книжки Чорного: «Волден» Генрі Девіда Торо. Синій про неї ніколи не чув, тож старанно переписує назву у записник.
Так збігає вечір: Чорний читає, Синій дивиться, як він читає. Із плином часу розчарування у Синього наростає. Він не звик сидіти сиднем, і з настанням темряви бездіяльність починає тиснути на нерви. Йому подобається діяти, пересуватися, щось робити. Щоразу, як Бурий кидав його на сидячу роботу, він казав: я не з Шерлоків Голмсів, дайте мені роботу, де треба поборотися. А тепер сам став босом і отримав справу, де нічого робити. Адже дивитися, як хтось пише і читає — це й є не робити нічого. Синій збагнув би, що відбувається, якби проникнув до Чорного в розум і побачив, що той думає, але це, звичайно, неможливо. Отже, Синій дає волю своїм думкам, і ті линуть до минувшини. Він згадує Бурого і справи, над якими вони працювали разом, тішиться спогадами про їхні перемоги. Була, скажімо, справа Червінця, коли вони вистежили банківського клерка, який украв чверть мільйона доларів. Тоді Синій прикинувся букмекером і переконав Червінця зробити у нього ставки. У його грошах розпізнали купюри, що зникли з банку, і так звершилася справедливість. А справа Сірого — це ще краще. Сірий більше року вважався зниклим безвісти, дружина вже поставила на ньому хрест. Синій шукав його за всіма звичними каналами — безрезультатно. А тоді якогось дня, коли уже готовий був подати остаточний звіт, раптом натрапив на Сірого в барі за неповні два квартали від квартири,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нью-йоркська трилогія, Пол Остер», після закриття браузера.