Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

виправляє Льоня. Кричите голосно. І тут відчиняються дверцята і якась скотина гарчить вам, мавпам, заглохнути, тоді як ви, осліплі від квадратика світла над собою, навіть не бачите як слід його мерзенної пики. І зачиняє дверцята. Ви, логічно, горлаєте далі. Тоді дверцята відчиняються знову, але цього разу вас жорстоко лупцюють. Напівживих, вас шмагають батогами, копають і примовляють: «Ось тобі, бидло!» Як Стьопа худобу, — каже Толік. Я агроном! — протестує Стьопа. Не репетуй, — каже Толік, — ти з усіх нас найближчий до природи. А тепер його вчать жити, — каже Толік. Пальцем махають, а тим часом підлесенько оббирають. Як навчили, так і живе. Чого навчили, те й каже, — мудрує Стьопа. Але ж люди, — хвилюється Вітя. Вони ж і навчили, що люди — худоба, — каже Толік. — Ця наука швидко приклеюється. Тхне мстивістю, — каже Льоня. Ісус Христос навчав прощати, — каже Вітя. Я побачив би, як прощав би ти, коли б тебе добре накопали, — буркає Толік. А мене копали, — каже Вітя і затихає. Не все так просто, — продовжує Толік, — може, він і не збирався казати. Але ж сказав, — кажу я. Вирвалося. Підсвідоме — чув про таку хріновину? Не розумію, — кажу. Що тут розуміти, — пхекає Толік. — Воно в ньому живе. В усіх нас усе живе. Усе, що було колись — до нас, з нашими предками, з нами. Святий Боже! — вигукує Стьопа. Атож, — каже Толік. Тебе століттями принижують, б’ють, знущаються. Забирають добро, все забирають — тебе, дітей, жінку, — каже Толік. Як бусурмани в ясир, — бовкає Стьопа. Помовч, фольклористе, — жартує Толік. Не тепер — колись так пожартував. Зараз Толік серйозний і про серйозне говорить. Привчають до думки, що ти бидло. Пес, якому можна гавкнути, коли дозволить пан, — каже Толік. Руйнують оселю, — кажу я. І воно в тобі все назбирується, відкладається, хочеш ти того чи ні, потім зненацька вибухає. І все одно, не добре воно, — каже Вітя. Та й не винна вона, — додає Льоня. Не вона ж їх шмагала, — нагадую я. Згідний, — киває Толік, — може, й не вона, але це не суттєво. Вона — символ усього ненависного для таких, як Муґабе. Він же ж теж хоче взяти своє. Йому здається, що вона хоче в нього щось відібрати, ошукати й принизити, образно кажучи, вдертися в халупу, як сто років тому її прапрадід. До палацу, — каже Льоня. Тим більше, — веде Толік, — він щойно нагріб і пожити хоче, а його повчають — людей поважати, правил дотримуватись, тири-пири. І хто повчає? Але так воно ніколи не закінчиться, — каже Вітя. Не закінчиться, — погоджується Толік. Тому що замішано на помсті, — каже Льоня. На підсвідомості, — каже Толік. Не по-Божому, — кажу я. Милосердя, — шепоче Вітя, — братерство і милосердя. Кому потрібне твоє милосердя? — морщиться Толік. Милосердя врятує світ, — править Вітя. Ти як папуга, — буркає Толік, — колись один уже проповідував, і що? Розіп’яли, — зітхає Стьопа. Думаєш, сьогодні не розіп’яли б? — каже Льоня. Не розіп’яли б, — хитає головою Толік, — у дурку загилили б з примусовою терапією, щоби народ не баламутив та бізнесові не заважав; а може, вколошкали б втихаря. Іноді Толік надто жорстокий, хоча в душі він таким не є. Я це відчуваю. І Вітя це знає. Ми всі це знаємо. Тільки чому він так каже? А може, він справді бандит, — висловлює припущення Стьопа. Не в тому річ, — каже Толік, — звісно, бандит. Убивця. Але ж тепер немає бізнесу в храмі, як тоді, — каже Льоня. Так ніхто про храм і не говорить, — каже Толік. Храм — це метафора. І бізнес — метафора. Душа, про душу йдеться, — підхоплює Вітя. Я про неї й кажу, про душу твою, — каже Толік. Храм — твоя душа, Вітю. В існування якої ти не віриш, — каже Вітя. Бізнес — усе дріб’язкове в тобі. Гаразд — у мені. В кожному з нас. Дріб’язкове, нице, банальне. Те, що тримає на землі, — каже Толік. Але де ж нам інакше триматися? — дивується Стьопа. Чи то дивується, чи непокоїться. Те, що тримає тебе внизу, в ніші, за п’ять метрів від мосту, — каже Толік, — яким машини їздять тобі по голові. А що мене тримає? — питає Стьопа. Піца, Стьопо, — який ти, одначе, нездогадливий. Неправда, — протестує Стьопа, — не піца. Недоїдки, — каже Толік. Не недоїдки, Толіку. Ви мене тут тримаєте, — каже Стьопа. Ну то забирайся під три чорти, — бурчить Толік, — особисто я тебе не тримаю. Ти не розумієш, Толіку, — каже Льоня. Це називається дружбою, правда, Стьопо, — пояснює Вітя. Хіба тебе, Толіку, такого в школі не вчили? — питає Льоня. Він приходив звільнити нас від усього цього, — каже Вітя. Звільнив, — буркає Толік, — нас уже точно звільнив. За що ми йому глибоко вдячні. То-ліку, — каже Вітя. Ну а нє? — спалахує Толік. Може, не такий він уже й неправий? Толіка таким життя зробило. Циніком, — каже Льоня. На добраніч, — зітхає Вітя.

Звідки він у тебе? — Толік тримає червоний зошит у прозорому целофані. Мій, — кричу я, — віддай. Негайно віддай! Знаю, що твій, — буркає Толік, — тільки звідки він у тебе? Ти ж свій загнав. Він мені віддав. Хто? Той тип, — кажу, — який купив. Брешеш, — не вірить Толік. Але ти сам бачив, що я його не мав, — кажу. А бакси? — питає Льоня. Як-не-як, він у нас завфінансів, а зовсім не з дріб’язковості. Наш годувальник, — каже Стьопа. Almus pater, — буркає Толік. І я його питаю, — кажу. А він? — питає Льоня. Залиш собі, каже. А зошит? — питаю. Зошит теж — я відксерив. Угу, кажу. А сам не знаєш, що воно таке, — каже Толік. Не знаю, Толіку, — кажу. Сфотографував, — пояснює Толік. Переерив, — каже Льоня. Льоня був інженером, працював у конструкторському бюро, малював деталі. Креслив, — виправляє Льоня. Креслив. Потім їх ерили — робили копії на «ЕРІ», машині спеціальній такій. Одну копію слали до Києва, одну в Москву, одну клали на стіл директорові.