Читати книгу - "Світ не створений"

каталася з друзями на катері. Дмитро походив з родини партійного чиновника, точніше, його дід був високопосадовцем у прокуратурі Рівного, а тато організовував концерти. Кілька років батько працював з ромським театром «Лала» (тобто «Тюльпан»), що гастролював по СРСР і країнах соцблоку. Одна з артисток на ім’я Есмеральда і привела у світ Дмитра. Спочатку все було добре — перські килими й чеський кришталь. Але одного разу, не витримавши тиску батькових родичів, ромка зникла з дитиною. Дід-прокурор, перетрусивши табори по всьому Союзу, розшукав внука й забрав його в матері назавжди. Дмитро дізнався правду вже коли зустрічався з Вірою. І він знайшов матір.

— Одного разу, коли Віра з ним уже підходила до весілля, Есмеральда навіть до нас заїжджала. Розказувала, що жила у дитинстві в Києві. Родичів її, коли прийшли гітлерівці, всіх убили. Вона ж якось вилізла з ями, де їх розстрілювали. Потім її знову зловили, аж десь під Будапештом. Есмеральда концтабори пройшла, потім в Ужгороді осіла. От добре пам’ятаю, як вона перед сервантом стоїть, штучна гвоздика за вухом, у сукні такій кораловій, і співає.

Дмитро не встиг розписатися з Вірою. Жили разом в домі під Прип’яттю. Він щоранку їхав на станцію на машині, а вже вагітну Віру завозив на роботу. А потім — бахнув Чорнобиль і дороги розійшлися. Далі баба Надя не знала історії, Віра їй не розповідала. Далі — мала дізнатися Інна.

Перед тим, як шукати інформацію про Інниного батька, вони гайнули до жінки, яка Віру лікувала від раку.

Від горбатої Василини до цілительки Євдокії довелося йти довше, ніж здавалося. Тут буває тільки так. Необхідним елементом лікування важкої хвороби є долання довгого й складного шляху.

Ліс-ліс-ліс, жодного проміжку. Ми не знаємо, хто посадив цей ліс, не знаємо, коли він виріс. Але знаємо, хто його знищить. Довколишні горби рясніли залисинами. Починався зруб — поїдені грибком пеньки, трухляві запліснявілі зелені гілки смерек, купи сміття. У щільному лісі все гілля тягнеться угору, залишаючи нижню половину стовбурів зовсім голою. Коли ліс розрізали, всі побачили удалині наготу цих ще не спиляних колись поважних дерев. Тепер їх принижували на очах у дітей, на очах у тих, хто не вартував нічого порівняно з ними. Мерзенні кущі крушини тицяли на дерева: ха-ха! голі! все у вас видно! Якби людині не потрібні були їжа й житло, вона б винищила всі рослини. Якби людині не потрібні були одяг, тягова сила, вона б винищила всіх звірів. Якби людині не потрібна була любов, вона б знищила всіх представників свого виду.

А потім знову був ліс… Угорі щось гуділо.

— Вертоліт.

— Що він тут робить?

— Може, хтось загубився — шукають.

— Нам треба подзвонити до Галі, маминої сестри, попередити, що ми через тиждень приїдемо.

— Я вже подзвонив, вона нас чекає.

— А Льоня буде вдома?

— Галя про нього щось мутно відповіла.

Нарешті вони вийшли з темені. На пагорбах розмістилося ще кілька хат, але їхня — то будівля з червоною металочерепицею, єдина тут така.

Земля крізь мох проблискувала вологою, хоч дощ не йшов. Земля м’якла і впускала в себе, ніби вона вже не земля, а вода. Очевидно, десь поряд тік струмок. Він ще не знайшов свого річища, просто виліз із-під землі й потік через траву й мох у пошуках. Ноги вгрузали в червону, майже вишневу глину. Висихаючи, вона стає м’яким каменем, який місцеві називали «циганським милом». Діти ж нею обмащувалися й грали в індіанців, не знаючи, що саме в цих місцях саме їхні предки могли так само себе розмальовувати для ритуалів, про які вже ніхто не пам’ятав.

На Інну й Сергія, які морочилися з глиною, вибіг табун коней. Інна заховалася за батьком, але той пішов вперед, розмахуючи довгими руками, як крилами, — коні зупинилися. Що ближче він підходив, то більш наляканими вони здавалися. Раптом всі коні зірвалися, як виграний джекпот, і завернули в інший бік.

Господині, Євдокії, не було. Зате біля ошатної хати, оббитої бежевим пластиком, сидів чоловік. На лавці поряд — три банки з живими зміями, що билися об скло й сичали.

— Сьогодні в мене удача: буває так, що тижнями не можу навіть одну зловити, а тут — зразу троїця. Я раніше, дурний, ходив не зрозуміло де — вишукував потоками й болотами. Але недавно зрозумів, що на зрубі живуть цілі кубла!

— А чого вони там водяться?

— Не знаю. Рубати ліс — зло, змія — зло. Однопартійці, виходить.

— Чого ж змія зло, якщо ви нею рак лікуєте?

— Це приборкане зло. От радіація — зло, але якщо вона в реакторі, якщо її тримати там, то виходить енергія, тобто добро.

— А чого ви гадюк не заливаєте спиртом?

— Треба, щоб вони за кілька днів звільнилися від екскрементів, а вже потім — наповнюю горючим.

— Не здохнуть за той час?

— Та де там. Змії дуже живучі, як віск! Сусід наш залив гадину спиртом, а потім через тиждень розкрив банку — і змія в очі стрибнула. Ці зарази впадають в кому, а потім можуть біди наробити.

— А то що у вас? — показала Інна на велику залізну миску з незрозумілою слизькою гидотою, схожою на новонароджених кошенят.

— Гриб-веселка. Його треба заливати спиртом, потім настоювати, перемелювати. Тоді цю кашку тоненьким шаром виливаю на дзеркало й просушую, а після — віддираю лезом.

— Від чого цей гриб лікує?

— Та все від того ж, від онко. Рак — як рудокоп: він робить експедицію, досліджує організм, потім починає рити руду — і не відчепиться доти, доки не перетворить родовище на порожній кар’єр, сміттєзвалище. Тому змій замало. Треба ще гриб, треба ще трави всякі, корені. Але я на тому не дуже розуміюся.

— То господиня скоро буде?

— По аконіт пішла. Зараз би мала вернутися.

І справді — через кілька хвилин з викопаними синіми квітами, гіллям і корінням аконіту прийшла цілителька. Вона тримала отруйну рослину, як букет для поздоровлення.

— Страх божий — півлісу обшукала, заледве знайшла.

Сергій з Інною порозкривали роти від потрясіння.

Адже вони бачили перед собою ту саму жінку, яка їм недавно внизу продала змію і подарувала петарди. Ту саму горбату Василину. Тільки ця була не скручена, а висока й вельми струнка, як антена.

— Чого мовчите? Що вас до мене привело?

Що за містика, що за групова галюцинація — може, випари від грибів мають таку дію?

— Це прийшли дочка Віри та Вірин колишній чоловік.

— Так-так, мені дзвонила їхня бабця. Знаю, померла бідна Вірочка. Але я вже нічого не могла зробити. Надія Павлівна казала, що ви прийдете. Вірочка, коли до мене навідалася сюди, то ледве на ногах стояла. Запізно прийшла