Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

«Російську нацменшину» в Малій раді представляло 8 осіб (хоча на згаданому засіданні повідомлялося, що представники більшовицької партії до складу Ради увійти відмовилися), єврейську — 14, 4 — польську, загалом — 26 осіб. Українських націонал-соціалістів нараховувалося 34, національну належність однієї особи встановити не вдалося. Якщо це співвідношення делегатів можна трактувати, як «пропорційне представництво», то тоді треба принаймні відмовитися від загальновідомих законів арифметики. Про закони політичні згадувати взагалі не доводиться.

Того ж таки 14 липня на пропозицію Ковалевського обрали комісію, «до якої увійшли б і спеціалісти в військовій справі і яка конкретизувала б думки про націоналізацію війська та про українізацію Південно-Західного фронту»[145]. Не гаючи часу визначили таких фахівців, а серед них — Чикаленка, Чечеля, Бойка, Євгена Рябцова та Мойсея Рафеса. Що в такому шановному товаристві військових мислителів рівня фельд­маршала Шліффена залишалося робити полковнику Олександрові Пилькевичу, особисто для автора даної розвідки залишається принципово нерозв’язною проблемою.

Уже наступного дня комісія запропонувала «послідовне переведення комплектування і реорганізації на Україні армії на національно-територіальних підставах в тилу і частин, одведених в тил для реорганізації, поскільки це не заважатиме боєспособності армії», та формування гарнізонів «з людей місцевого походження».

Аби мало нікому не здалося, зажадали від Тимчасового уряду заразом і визнання «українських рад військових депутатів»[146] — на додаток до таких самих рад, але «всеросійського» масштабу.

Генсекретаріат: народження після народження

На цьому не зупинилися. Наступного дня, 15 липня, затвердили склад Генсекретаріату[147].

І тут не обійшлося без принципової новації — громадська організація «призначила» свого представника міністром центрального уряду[148], уряду, влади якого УЦР намагалася позбутися будь-яким способом.

16 липня Мала рада зробила ще один принциповий крок на шляху остаточної та незворотної руйнації підвалин новонародженого демократичного ладу, підпорядкувавши собі «всі урядові органи на Україні»[149].

Оцінюючи зроблене, Генеральний секретаріат з повним правом проінформував примарне «громадянство України»: «старий лад навіки загинув, а разом з ним загинули й старі порядки. Замість громадських та інших установ, які за старого ладу були збудовані так, що скрізь мали силу тільки пани, нині заводяться нові народні установи»[150].

Разом з панами в «Україні» майже на століття зникли і такі поняття, як право, закон, правосуддя, приватна власність, право людини на життя, релігійні переконання, вільна преса, плюралізм думок та інші, глибоко ворожі «народним установам» поняття, явища та інституції.

Бухгалтерські розрахунки щодо розподілу місць в Раді поміж представниками різнонаціональних, але завжди радикально лівих політичних партій та організацій[151], нічого змінити на краще не могли та й не мали на увазі. Власне саме це і зафіксував у щоденниковому записі Є. Онацький: «Сьогодні[152] години в дві зійшлися коло мого столу Грушевський, Садовський, Шраг, Чикаленко і говорили про сучасне. Настрій у всіх не дуже оптимістичний»[153].

Немовби у воду дивилися.

Констатація

Оцінюючи все сотворене на герці державотворення в цей період діяльності УЦР, сучасний досллідник Сергій Благовісний спеціально підкреслив, що саме в ці дні під фундамент майбутньої УНР були додатково закладені такі міни уповільненої дії:

— всі без винятку уряди цієї української держави «споріднюють проб­леми невизначеності юридичного статусу та компетенції»;

— «не було прийнято нормативних документів, де б чітко окреслювались принципи, структура та порядок формування вищого органу виконавчої влади»;

— «правові взаємини уряду з іншими ключовими державними органами влади УНР теж залишились нез’ясованими, а це призводило до постійних протиріч між ними»;

— «невирішеною залишилась проблема взаємодії <...> з місцевими органами виконавчої влади та самоврядування»;

— «не було чіткого розмежування між органами цивільної та державної влади»[154].

До цих абсолютно коректних висновків слід додати ще одне зауваження: як довели всі наступні події, в складі УЦР не знайшлося, кінець кінцем, жодної людини, здатної просто замислитись над цими питаннями — не говорячи про те, щоб запропонувати бодай якесь рішення однієї із зазначених С. Благовісним проблем.

CЕРПЕНЬ

«Україна» як політико-адміністративна одиниця Росії

Практична діяльність УЦР та її інституцій упродовж квітня—липня виразно засвідчила: політична активність, спрямована на державний розвал воюючої Росії, об’єктивно сприяє глобальним політичним інтересам її ворогів, насамперед Німецької та Австро-Угорської імперій. Позаяк спростувати звинувачення в грі на користь військових супротивників країн Антанти було нелегко, то лідери Ради вирішили переключити увагу громадськості, звинувативши своїх опонентів у... розпалюванні національної ворожнечі.

4 серпня Генеральний секретаріат звернувся «до революційної демократії Росії»: «В останні дні все частіше приходять відомості про заговори прихильників старого ладу, які на першу чергу ставлять боротьбу з Центральною Радою і Генеральним секретаріатом... Вважаючи нижче свого достоїнства доказувати неправдивість брехливих чуток про якісь зносини з австро-германськими колами, ми вказуєм на контрреволюційну небезпеку, яка користується розпалюванням національної ворожнечі... Центральна Рада, яка об’єднала коло себе всі революційні сили України, стоїть на сторожі загальноросійської революції. За голову Генерального секретаріату В. Садовський. Генеральний писар П. Христюк»[155].

Територія, на яку було розповсюджено юрисдикцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду в 1917 р., та територіальні претензії УЦР. Суспільне надбання

Звернення мало заспокоїти як населення країни, так і петроградський уряд, який своєю «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату Тимчасового уряду на Україні» визначив: «до вирішення питання про місцеве урядування Установчими зборами по справах місцевого урядування Україною вищим органом Тимчасового уряду є Генеральний секретаріат, який призначає Тимчасовий уряд за поданням Центральної Ради» із розповсюдженням його юрисдикції на Волинську, Київську, Подільську, Полтавську та Чернігівську губернії (без 4 повітів)[156].

Констатація

«Інструкція» Тимчасового уряду Генеральному секретаріатові була першим і єдиним — підкреслимо: першим і єдинимдокументом, який легітимізував ГС як крайовий орган Тимчасового уряду. Це був єдино можливий «правовий шлях» утворення «української автономії у складі Російської держави»[157], — і ніяк інакше коректно його кваліфікувати не можна.

Це перший юридично правосильний документ, який запровадив в обіг політико-правовий термін «Україна» і визначив її, України, кордони, які охоплювали головно землі, що входили до складу Речі Посполитої у XVIII ст. і були анексовані в 1772—1796 рр. Російською імперією.

Цим визнанням Тимчасовий уряд одним ударом вколотив цвяха у труну можливого майбутнього польсько-українського порозуміння, бо фактично визнав, відсутність своїх законних прав на вказані території. Адже жоден уряд (тим більше тимчасовий, перехідний) не має права передавати повноваження з управління навіть одним квадратним метром своєї території політичному рухові, який виразно заявив про своє бажання сепаратного державного існування[158].

Останнє керівники Тимчасового уряду та їхні провідні юридичні радники розуміли цілком ясно. Наведімо свідчення учасника переговорної київської групи: «Прочитавши наш статут, барон Нольде зразу сказав, що це більше як федерація, це цілковита унія. Такої автономії не має ні один народ у світі».

Борис Нольде (1876—1948 рр.), член Юридичної наради Тимчасового уряду.