Читати книгу - "Теплі історії про кохання"

Я пам’ятаю її похорон, багато-багато знайомих і незнайомих облич. Пам’ятаю, як у найвідомішій газеті про неї написали нарис і помістили некролог. А ще — як усі співчували мені.

На жаль, ані співчуття, ані увага й турбота далеких родичів не змогли замінити мені її — мою Ребеку. А згодом навіть ті, хто намагався допомогти мені, зникли кудись. І я виріс у чужій сім’ї, де зі мною особливо не панькалися і де не навчали, як треба жити. А коли я досяг повноліття, узагалі попросили ставати на ноги самостійно.

Її назвали Ребекою в честь сестри бабці мого дідуся. Вона прожила недовге життя, але навіть за цей час зуміла залишити по собі слід. Її пам’ятають старожили, а також люди, які цінували театр. І її пам’ятаю я. Щовесни їду на її могилу. І довго-довго розмовляю з нею, розповідаю про життя й про те, як зумів дочекатися дівчинки з надзвичайно блакитними та глибокими очима, і про те, що її внучка Тамара найкраща учениця в класі, і ще про безліч-безліч інших речей.

Мені й досі не вистачає мами. Я часто витягую з шухляди свого столу її фотокартку. Тулю до серця й плачу, але так, аби моїх сліз не бачили дружина й донька. Мама навчила мене страждати на самоті й не показувати близьким людям своїх сліз. Я не можу засмучувати найрідніших своєю слабкістю, як і не здатен змиритися з тим, що моєї мами немає серед живих. А вона усміхається до мене з фотокартки, і я відчуваю її дотик, чую її голос, бачу її усмішку. Мені так хотілося би бути таким, якою була вона... Сильним навіть тоді, коли опускаються руки.

Моя Ребека...

Тетяна Новацька. Снігурі

У наш сад, що біля дому, прилітали снігурі. І ми з татом робили годівниці. Снігурі дуже любили сало. І в зимову пору я бачила снігурів майже щодня зі свого вікна — вранці, вдень і ввечері. Маленькі пухкенькі клубочки в червоних камізель-ках. Це пташки з мого дитинства. Пташки, яких однієї із зим я не помітила за вікном... Дитинство минуло, забулося, зникло. Усе було і є таким, як і раніше, — сніг, зима, дивні візерунки на склі вікна, лишень до годівниці, яку щороку робить мій тато, уже не прилітають снігурі. А горобцям не смакує сало, вони залюбки дзьобають пшоно.

Тоді, коли була перша зима мого дорослішання, я перестала робити з татом годівниці. Відтоді жодного разу не бачила снігурів за своїм вікном. Подруга каже, що зими стали теплішими, і пташки в червоних камізельках просто не прилітають в Україну. Снігурі люблять сильний мороз. Можливо, але це все одно не змінює стану речей: дитинство не повернеш, а горобці ніколи не замінять снігурів. Горобці не люблять сала...

...У чайничок із чорним чаєм ми з татом кидали висушені шкірочки мандаринок. І чай пахнув по-домашньому солодко. Мама пекла печиво, і довгими зимовими вечорами, переглядаючи добрі мультики й фільми, пізнавальні й розважальні передачі, ми смакували чай із мандаринами. Я виросла, але так і не навчилася випікати таке смачне печиво, яким частувала нас із татом мамуся. А чай тепер — у пакетиках.

Щойно випадав сніг, укриваючи зів’ялу траву, ми з татом вирушали в походи. На лижах. У нього вони були довгими й «дорослими», мої — маленькими. Тато розповідав мені смішні й не дуже історії, а я ловила кожне його слово, водночас повторювала кожен його рух, жест і погляд. Я так хотіла бути такою, як він. Дурненька. Я й так, як дві краплі води, була схожою на тата.

У нас був свій ритуал прикрашання новорічної ялинки. Тато знімав із шафи коробку з іграшками, обережно кожну з них протирав вологою шматинкою — і ялинкові прикраси виблискували різнобарвними боками, дуже смішно викривлюючи наші веселі обличчя. Іграшки в татових сильних і мужніх руках здавалися маленькими й крихкими, і я щоразу хвилювалася, щоби вони не розбилися.

Я змайструвала скриньку для листівок, у яку напередодні новорічної ночі ми кидали листівки з побажаннями. Скринька мала почесне місце під ялинкою. Тато писав для мене й мами вірші. Згодом я ніколи не читала нічого кращого. А потім і собі почала писати вірші. Тато вмикав магнітофон і записував мої перші проби пера на касету, а я декламувала й пишалася собою, а ще — захоплювалася татом.

Він навчив мене бути доброю, охайною, привітною. Батько вклав у мене свою душу, а я не відразу змогла оцінити його дарунок і турботу. А ще... я щодня спостерігала за тим, як трепетно, ніжно й бережно кохають одне одного мої батьки: як мама самовіддано присвячує себе сім’ї і як тато допомагає їй у всьому. Щодня я ловила їхні сповнені любові та ласки погляди і, мабуть, уже тоді мріяла про таке ж кохання.

Згодом, загубившись у вирі дорослого життя, заплутавшись у собі й своїх юнацьких проблемах, я часто запитувала себе: «Чому те казкове життя вже не повернути?» І довго не знаходила відповіді — обманювала себе вигадками й утішала виправданнями, але навіть собі не могла чесно зізнатися в тому, що дитинство минуло. А з ним відлетіли снігурі й вичерпалися слова для віршів.

Я шукала такого чоловіка, як тато. У кожному залицяльникові, хлопцеві, чоловікові я завжди шукала тата: намагалася розгледіти його риси, його звички, його манеру поведінки. І часто знову й знову обманювала себе, сприймаючи ту чи ту схожість як благословенний знак, як підказку долі.

На жаль, я часто помилялася, і жоден із кавалерів так і не був таким, як тато: жоден не дивився на мене так, як тато дивився на маму, жоден не розумів мене так, як це міг тато, жоден ніколи не віддавався мені сповна, так, як тато мамі.

Мабуть, я дарма гаяла час. Подорослішавши, не могла дозволити собі ніжностей із батьком, соромилася бути по-дитячому наївною й лагідною, але жити без ніжності та любові не могла, тому й шукала їх в обіймах інших чоловіків. Шкода, що жоден із них так і не зміг стати схожим на мого тата.

Подруга каже,