Читати книгу - "Учень Відьмака"

Ліззі дочитала своє закляття й витягнула над ямою затиснуті руки, дивно скрикнула й розтиснула долоні. У яму до мене полетіло щось біле, впавши в болото біля моїх колін.

При світлі місяця я добре розгледів, що це було. Білі майже до блиску — вона вкинула до ями дві кісточки. Це були великі пальці рук, із людського скелету.

— Це твоя остання ніч на цій землі, хлопчику, — гукнула Ліззі до мене вниз. — Але не хвилюйся, тобі не буде самотньо, я лишаю тебе в доброму товаристві. Мертвий Біллі прийде за своїми кістками. Він тут із тобою сусідить, йому недалеко. Скоро ви будете разом, а у вас стільки спільного. Він був попереднім учнем старого Ґреґорі і не зрадіє, що ти посів його місце. А перед світанком ми відвідаємо тебе востаннє. І прийдемо вже за твоїми кістками. Твої кістки особливі, ліпші навіть за кістки Біллі, а свіжими принесуть мені чимало користі.

Її обличчя зникло з-над ями й почулися кроки — вона йшла геть.

То ось що вони для мене замислили. Ліззі хоче мої кістки і збирається мене вбити. Я згадав великий кривий ніж у Бивня на поясі й задрижав.

Але перед тим я ще маю зустрітися з померлим Біллі. Ліззі говорила про сусідів, мабуть, про свіжу могилу неподалік від ями. Але Відьмак говорив, що Біллі Бредлі похований під церковним кладовищем Лейтона. Ліззі, мабуть, викопала його тіло, відрізала великі пальці на руках та закопала решту скелета тут, між деревами. І тепер він прийде до мене за своїми кістками.

Невже Біллі Бредлі заподіє мені якусь шкоду? Я нічим його не образив, але, мабуть, йому подобалося вчитися у Відьмака. Може, він чекав, коли і сам стане Відьмаком. А я забрав те, що колись йому належало. Ліззі ще й наклала якесь закляття. Може, він вирішить, це я відрізав його пальці та вкинув у яму…

Мені вдалося звестися на коліна, і кілька наступних хвилин я розпачливо намагався звільнити руки. Усе марно. Здається, ці смикання тільки сильніше затягнули мотузку.

Я дивно почувався: мені паморочилося та пересохло в роті. Я глянув на зорі — вони двоїлися та різали мені очі. Якщо докласти зусиль, мені вдавалося звести роздвоєну зірку до однієї, але варто було трохи послабити увагу — і вони знову розпливалися перед очима. У горлі пекло, серце стукало в три, а то і в чотири рази частіше, ніж зазвичай.

Я все згадував слова Кістлявої Ліззі. Померлий Біллі прийде за своїми кістками. Ці кістки лежали на землі кроки за два від мене. Якби можна було звільнити руки, я би викинув їх із ями.

Із лівого боку від мене щось заворушилося — десь на рівні з моєю головою, якби я став на повен зріст. Я задер голову і спостерігав, як зі стінки ями виповзає довгий, товстий, білий черв’як. Величезний — я таких великих червів ще ніколи не бачив. Сліпа, округла голова хиталася з боку в бік, поки він, звиваючись, ліз до мене в яму. Що воно таке? Воно отруйне? Може вкусити?

Тоді до мене дійшло. Це могильний черв! Мабуть, воно жило в могилі Біллі Бредлі, виросло під землею грубе, вгодоване. Біле таке, бо ніколи не бачило сонця!

Мене пересмикнуло від огиди, коли черв плюхнувся мені під ноги. Воно миттю зарилося в пухку землю, і я впустив його з виду.

Такий великий черв лишив по собі в стіні ями чималу діру, наче вузький тунель. Я не міг відвести від неї переляканого погляду, бо зсередини до мене пробиралося щось іще. Щось навіть більше, бо з тунелю додолу сипалася й сипалася розворушена чимось земля.

Найгірше за все — невідомість. Я мусив побачити, що повзе до мене тією дірою, тож якимось чудом видряпався на ноги. Похитнувся — знову запаморочилося та закружляли вгорі зорі. Я затнувся, мало не впав, але зміг-таки зробити крок, завалюючись уперед, майже впритул до вузького тунелю, який тепер був мені на рівні очей.

Я зазирнув усередину і миттю про це пожалів.

Там були кістки. Людські кістки, з’єднані між собою. І вони ворушилися. На обох руках бракувало великих пальців. На лівій узагалі пальців не було. Кістки повзли до мене крізь м’яку землю, раз по раз хлюпаючи багном. Череп вищирився до мене рідкими зубами.

Це був померлий Біллі, але замість очей він дивився на мене чорними пустими западинами. Коли білі кості руки вилізли з тунелю та потягнулися до мого лиця, я сахнувся назад і мало не впав, схлипуючи від жаху.

Я вже думав, що от-от збожеволію від цього жахіття, але повітря раптом похолоднішало, і я відчув з правого боку чиюсь присутність. Хтось прийшов до мене в яму і стояв там, де не встане ніхто живий. Одна половина його тіла була в мене на виду, решта лишалася в земляній стіні.

Це був хлопець заледве старший від мене. Я бачив тільки лівий його бік, бо решта ховалася в землі. Аж ось він легко, ніби крізь двері, виступив із землі весь та розвернув до мене ще й праве плече. Тоді він мені усміхнувся — тепло й приязно.

— Різниця між сновиддям і явом, — сказав він, — один із найскладніших уроків. Вивчи його зараз, Томе. Зараз, поки не пізно…

Я тоді поглянув на його черевики — дорогі, зі шкіри найкращого ґатунку. Як у Відьмака.

Він підняв руки догори, показав мені долоні. На обох руках бракувало великих пальців. На лівій руці зовсім пальців не було.

Це був привид Біллі Бредлі.

Він склав руки на грудях та знову мені всміхнувся, перш ніж розтанути. Мені здалося, він щасливий та спокійний у своєму посмерті.

Я зрозумів, що він намагався мені пояснити. Ні, я не спав, але то не була ява. Мене мучило темне марення, породжене зіллям Ліззі.

Коли я знову глянув на тунель у стіні, там нічого не було. Не ліз до