Читати книгу - "Учень Відьмака"

То, мабуть, така отрута: щоб сплутати марення та реальність. Ось що дала мені Ліззі. Це тому калатало моє серце і тому я не міг стулити очей. Зілля не давало мені заснути, але надсилало видіння, яких насправді не було.

Незабаром небо затягло хмарами, зірвався рясний дощ. Ніч для мене видалася довга, холодна й неприємна. Я все думав, що зі мною станеться перед світанком. І що ближче надходив світанок, то мені було гірше.

Десь за годину перед світанком дощ перейшов на легку мрячку, а там і зовсім затих. З-за хмар знову показалися зорі, але тепер вони не розпливалися мені перед очима. Я змок до нитки, змерз, але вже не пекло в горлі.

Коли над ямою нахилилося чиєсь обличчя, у мене серце тьохкнуло — я вже подумав, Ліззі прийшла за моїми кістками. На моє полегшення, то була Еліс.

— Ліззі послала мене перевірити, що тут у тебе, — сказала вона тихо. — Біллі уже заходив?

— Як прийшов, так і пішов, — сердито відрізав я.

— Я не хотіла такого, Томе. Якби ти лишень не втрутився, усе би було гаразд.

— Гаразд? — перепитав я. — Якби все вийшло по-твоєму, уже б і дві дитини померло, і Відьмак. У твоїх пирогах була кров немовляти. Це, по-твоєму, «гаразд»? Ти з родини вбивць, ти і сама вбивця!

— Неправда, неправда, — запротестувала Еліс. — Не було жодного немовляти. Я лише передала тобі пироги.

— Навіть якщо так, — наполягав я, — ти добре знала, що вони замислили. І ти би це допустила.

— Я не така сильна, Томе. Як я могла їх спинити? Як би я зупинила Ліззі?

— Я зробив свій вибір, — сказав я їй. — А що вибереш ти, Еліс? На крові магію чи на кістках? Яку? Яку із цих двох?

— Ніяку. Я такого не хочу. Я втечу. За першої змоги втечу.

— Якщо це правда, то допоможи мені зараз. Допоможи мені вибратися з ями. І втечімо разом.

— Зараз це небезпечно, — заперечила Еліс. — Я потім втечу. Може, за кілька тижнів, коли вони цього не ждатимуть.

— Тобто дочекаєшся моєї смерті. Щоб на руках у тебе було ще більше крові…

Еліс нічого не відповіла, лише тихо заплакала. Я вже думав, вона от-от погодиться мені допомогти, але вона пішла геть.

Я сидів у ямі і з острахом думав про свою долю. Згадав солдатів із пагорба Повішених — я тепер точно знав, що вони відчували перед самою смертю, знаючи, що вже не вернуться додому. Не побачать ніколи рідних. Я вже майже облишив всі сподівання, коли почулися кроки. Я встав, готовий до найгіршого, але то була знову Еліс.

— Томе, мені так шкода, — запричитала вона. — Вони вже точать ножі…

Підходила найгірша хвилина, і я знав, що маю один тільки шанс. Еліс була моєю останньою надією.

— Якщо тобі правда шкода, ти допоможеш мені, — сказав я тихо.

— Хіба я щось можу? — плакала вона. — А ну, як Ліззі щось мені зробить? Вона мені не довіряє. Каже, я м’якотіла.

— Поклич містера Ґреґорі, — попросив я. — Приведи його сюди.

— Пізно, пізно вже, — схлипнула Еліс, хитаючи головою. — Ліззі не бере кістки після сходу сонця. Ніколи-ніколи. Найкраще брати кістки перед самим світанком. Вони прийдуть за тобою за кілька хвилин. Більше в тебе часу нема.

— Тоді дістань мені ножа, — попросив я.

— Не поможе, — сказала вона. — Вони надто сильні. Ти ж не зможеш їх побороти, так?

— Ні, — погодився я. — Але я розріжу мотузку. І спробую втекти.

Еліс одразу зникла. Вона пішла за ножем — чи надто сильно боїться Ліззі? Я почекав кілька хвилин, але Еліс не поверталася, і я зневірився. Щосили смикав мотузки, але нічого не допомагало.

Коли вгорі знову показалося обличчя, мені в грудях вкололо з переляку, але це Еліс простягнула щось над ямою. Метал зблиснув у світлі місяця, полетів униз.

Еліс не підвела. Вона принесла мені ножа. І щойно я розріжу мотузки, то зможу вилізти…

Спершу я навіть не сумнівався, що в мене все вийде — навіть із зав’язаними за спиною руками. Хіба поріжуся лезом, але порівняно з тим, що на мене чекає перед світанком, то цілковита дрібниця. Я досить швидко зумів підняти ніж. Складніше було розмістити його під мотузкою й зовсім уже складно — щось ним розрізати. Коли я вдруге впустив руків’я, то запанікував. У мене лишалося не більше хвилини, поки за мною прийдуть.

— Мусиш мені допомогти, — гукнув я Еліс. — Стрибай до мене в яму.

Насправді, я не чекав, що вона погодиться, але, на мій подив, вона не відмовила. Еліс не стрибнула донизу, а акуратно спустилася: повернулася до ями спиною, вхопилася руками за край, спустила спочатку ноги, тоді повисла на руках і зістрибнула останні два фути.

Вона швидко впоралася з мотузкою. Нарешті, у мене були вільні руки, лишалося тільки вилізти з ями.

— Давай я встану тобі на плечі, — запропонував я. — Вилізу, а потім тебе витягну.

Еліс не сперечалася, і з другої спроби мені вдалося втриматися на її плечах та вилізти на мокру траву. Далі було по-справжньому складно — треба було витягти Еліс.

Я подав їй ліву руку, вона міцно вхопила мене за долоню, ще й правою додатково вчепилася за зап’ястя. І я почав тягнути.

Першою перешкодою була мокра, слизька трава — важко було втриматися на краю ями. Потім я зрозумів, що мені бракує сили, щоб її витягнути. Я припустився страшної помилки. Те, що Еліс — дівчина, зовсім не означало, ніби вона слабша за мене. Я надто пізно згадав, як легко вона калатала Відьмаковим дзвоном, майже не докладаючи зусиль. Треба було навпаки: щоб вона встала мені на плечі й вилізла перша. Еліс би легко витягнула мене за руку.

І тут долинули голоси. До нас ішли Кістлява Ліззі з Бивнем.

Еліс рвучко зашкребла ногами по земляній стінці, шукаючи опори. Відчай додав мені сил. Я різко смикнув її на себе, і вона перевалилася через край та впала на траву поруч мене.

Ми вибралися останньої миті й тут же щодуху кинулися навтьоки, під тупіт погоні за спинами. Спочатку Ліззі із Бивнем добряче відставали, але вже за