Читати книгу - "Борва мечів"

Петир махнув рукою на молоду товстуху.

— А ось Келла, вона порає мої безкраї отари. Скільки овець я маю, Келло?

Жінка насупила чоло, думаючи.

— Три й двадцять, мосьпане. Було дев’ять і двадцять, але одну пошматували Брієнові собаки, а решту ми порізали й засолили.

— Отакої, ще й солона баранина! Тут і справді себе вдома відчуєш. Та остаточно я матиму певність, коли поснідаю чаячими яйцями і юшкою з водоростей.

— Аби на те ласка нашого пана, — обережно мовила стара Гризела.

Князь Петир зморщив носа.

— Нумо ходімо поглянемо — чи ж мої пишні палати досі такі вогкі та вбогі, якими я їх пам’ятаю.

І рушив на чолі вервечки вгору стежкою серед каменів, слизьких од гнилих водоростей. Коло підмурку крем’яної башти на жалюгідному моріжку між кошарою та стайнею, вкритою солом’яною стріхою, паслося кілька овець. Санса рухалася обережно, бо під ногами всюди лежали овечі бибки.

Усередині вежа здавалася ще меншою, ніж ззовні. Кам’яні сходи без поручнів бігли навкруги внутрішньої стіни від льоху до даху. Кожен поверх утворював одну кімнату. Челядь жила та спала у першому поверсі, при самій землі, поділяючи помешкання з велетенським смугастим вовкодавом і півтузнем вівчарок. Вище знаходилася не вельми багата трапезна, а ще поверхом вище — опочивальня. Вікон не було жодного, але у зовнішній стіні уздовж сходів на рівній відстані пробиті були бійниці для стріл. Над комином висів поламаний меч-півторак і побитий у битвах дубовий щит, з якого лупилася потріскана фарба.

Сансі був невідомий змальований на щиті знак: сіра кам’яна голова з вогненними очима на світло-зеленому тлі.

— То щит мого діда, — пояснив Петир, коли побачив, що вона його роздивляється. — Прадід, його батько, народився у Браавосі, до Долини приїхав найманцем у службі князя Корбрея. Коли мого діда висвятили у лицарі, він узяв собі за знак голову браавоського Велета.

— Дуже люта голова, — відповіла Санса. — Напевне, лякала ворогів.

— Для такого дружнього та приязного парубка, як я — навіть занадто люта, — зауважив Петир. — Я надаю перевагу моєму пересмішникові.

Озвел ще двічі зганяв човном до «Морського царя» — забрав харчі та усякі запаси. Серед іншого на берег з’їхало кілька барилець вина. Петир налив кухля Сансі, як обіцяв раніше.

— Ось, ласкава панно. Сподіваюся, ваш животик заспокоїться.

Сансин живіт заспокоївся трохи вже тоді, коли ноги ступили на тверду землю, але вона все одно підняла келиха обіруч і зробила ковток. Вино було пречудове — напевне, вертоградського збору. До смаку його домішувався терпкий дуб, солодкі плоди, спекотні літні ночі; у роті розквітнув цілий сад смаків, наче пуп’янки розкрилися під сонцем. Санса сподівалася понад усе, що втримає таку смакоту всередині — не хотіла-бо відповісти злом на добрість князя Петира, наблювавши йому на жупана.

А він тим часом розглядав її над власним кухлем; його сіро-зелені очі здавалися… хитро усміхненими? Чи в них ховалося щось інше? Санса не була певна.

— Гризело! — покликав він до старої. — Принеси сюди нагору трохи попоїсти. Але нічого важкого — ясна панна має чутливий животик. Можна кілька плодів — там Озвел привіз із «Царя» трохи помаранчів та гранатів.

— Слухаю, мосьпане.

— А чи не можна мені гарячу купіль? — запитала Санса.

— Зараз, панянко, накажу Келлі принести й зігріти води.

Санса зробила ще ковточок вина і подумала, чи не мусить вона розпочати чемну розмову. Але про що? Та князь Петир її врятував — коли Гризела пішла разом з іншими слугами, він сам перший мовив:

— Ліза приїде не сама. Перш ніж вона з’явиться, ми мусимо з’ясувати, хто ти є.

— Хто я… Перепрошую, не розумію.

— Варис усюди має споглядачів та нишпорок. Якщо в Долині побачать Сансу Старк, щонайпізніше за поворот місяця про те дізнається євнух, і виникнуть… прикрі труднощі. Наразі носити ім’я Старк не дуже безпечно. Тому ми скажемо супроводові Лізи, що ти — моя тілесна дочка.

— Тілесна?! — Санса була спантеличена. — Тобто… байстрючка?

— Ну, законної, вродженої у шлюбі дочки з тебе не зробиш, як не крути. Адже я ніколи не був одружений, про це добре усім відомо. Як нам тебе назвати?

— Я… можу назватися ім’ям матінки…

— Кетлін? Ні, це трохи занадто очевидно… а от ім’ям моєї матінки буде саме доречно. Алейна… тобі подобається?

— Алейна… гарне ім’я. — Санса сподівалася хоча б не забути його попервах. — А чи не можу я бути законною донькою котрогось із лицарів у вашій службі? Може, такого, який відважно загинув у битві, а ви…

— Відважних лицарів у моїй службі немає, Алейно. Ця казочка привабить до себе небажані запитання, як труп вабить круків та ґав. А от якого звичаю серед людей нема, то це копирсатися у походженні тілесного нащадка шляхетного пана.

Петир схилив голову набік.

— Отже, хто ти є?

— Алейна… Камінець, адже так?

Коли він кивнув, вона спитала:

— Але хто була моя мати?

— Приміром, Келла. Не хочеш?

— Прошу, ні! — аж захолола Санса.

— Та я дражнився, не переймайся! Твоя матінка була заможною і шляхетною жінкою з Браавосу, донькою торговельного магната. Ми зустрілися у Мартинові, де я очолював портову митницю. Вона померла, подарувавши тобі життя, і доручила Святій Вірі твоє виховання. Я тут маю кілька святих книг, ти зможеш пробігти їх очима і вивчити два-три уривки, аби слушної миті докинути влучне слівце. Ніщо не відбиває чужу хіть до слизьких запитань більше, ніж побожне бекання. В кожному разі, септою тобі ставати перехотілося, коли ти розквітнула як жінка, і ти написала мені листа. З нього я уперше дізнався про твоє існування.

Він попестив пальцями борідку.

— Як гадаєш: зумієш усе запам’ятати?

— Сподіваюся, що зумію. Це ж як грати у гру, хіба ні?

— Отже, тобі подобається грати у гру, Алейно?

«До нового імені, напевне, доведеться ще звикати» — подумала Санса.

— Гру? Мені… напевне, залежить, у яку…

Гризела з’явилася, перервавши розмову, з великою дерев’яною тарелею, яку ледве несла, щоб не зронити. На тарелі, поставленій між Петиром та Сансою, лежали яблука, груші, гранати, доволі миршавий виноград, великий кривавий помаранч. Стара принесла також паляницю хліба і кавалок масла. Петир розрізав граната кинджалом навпіл, простягнув Сансі половинку і мовив:

— Спробуйте