Читати книгу - "Українське письменство"

Загул скаже, що це «література на ґрунті літератури», тобто літературщина. Гаразд! А що тоді «Камінний господар» Лесі Українки, «Визволений Прометей» Шеллі? Попрошу приглянутись до творчості Лесі Українки. От захопили її враження 1904—1905 року, і в уяві її оживають жирондисти та монтаньяри, давній Вавилон, суперечки пророків на руїнах Єрусалиму. Українська критика «доброго старого времени», з якою навряд чи захоче т. Загул солідаризуватися, теж уважала все те самою лише «літературщиною»: Лесі Українці радили писати популярні статті — огляди європейського письменства; вихваляли слабі її речі, як «Блакитна троянда», за те що в них знати «живе життя» (це був тоді такий же фетиш, як нині «сучасність»). Десять років повинно було минутися, поки зрозуміли, що у Лесі Українки без порівняння більше «живого життя», аніж у десятка її сучасників. Невже ж приклад з оцінкою Лесі Українки нічого не сказав Загулові?

І ще одна справка, — «Si licet in parvis exemplis grandibus uti» (коли дозволено в малій справі користуватися великими прикладами). Маю на увазі «Історію одного города» Салтикова-Щедріна. Написана на самім початку 70-х рр., прекрасна, гостра сатира на сучасну Росію, «Історія одного города» була, на горе своє, «стилізацією», не «творчістю, а підробленням» спочатку під розповідну манеру XVIII століття (вступні нотатки глуповського архіваріуса), в кінці («оправдательные документы») — під канцелярський стиль XVIII — початку XIX в. Відкривається сатира «описью градоначальникам от вышняго начальства поставленным» з 1731 по 1825 р. (явна несучасність!), причому скрізь додержано одну рису: характери градоначальників строго відповідають стилю царювань, з якими хронологічно спадаються. Ця риса та ще пам’ять про писарєвське тлумачення сатири Щедріна, як «цветов невинного юмора», надали рецензентові «Вестн. Европы» думку трактувати твір, як «сатиру історичну», знайти в ній елементи «карикатури для карикатури» і зробити трохи несподіваний висновок про неповноту та однобічність сатири, як історичного етюду. Сатирик відповідав рецензентові листом, де зазначав: «Не историческую, а совершенно обычную сатиру имел я в виду, сатиру, направленную против тех характеристических черт русской жизни, которые делают ее не вполне удобною». Але і ці заперечення зробили діло лише наполовину, — бо ще Овсянико-Куликовському довелося спростовувати непорозуміння в своїй «Истории русской интеллигенции»[162].

Мені цікаво тепер, як би розв’язав цей інцидент наш новий арбітр у справах сучасності. Бувши послідовним, він мусив би визнати сатиру за несучасну.

Хіба не ясно, що Угрюм-Бурчеєв є карикатура на Аракчеева, Беневоленський — на Сперанського, а Ераст Грустілов — на Карамзіна з його літературним сентименталізмом та культом російської державності? Таким чином історична маска прийнята була б за справжнє обличчя сатири.

Яку ціль і причину мають літературні засоби, до яких звертається Леся Українка в своїх драмах, Салтиков — в «Історії одного города»? Відповідь на це питання завела б нас далеко. Але що б не диктувало письменникові цей літературний засіб, чи була це вимушена «езопівська» мова, чи відривання постатей та ситуацій від їх питомого ґрунту служило цілям художнього узагальнення, типізування, — ясно одно, що в загулівському означенні «літературщини» немає головного, що спричиняється до вироджування літератури в «літературщину»: внутрішнього заніміння, внутрішньої мертвотності, того, що може бути часом в творах, де античних імен немає або майже немає. Чи не є прикладом такої літератури без літературного нерва «Жовтневий вихор» в книзі Д. Загула «Наш день»?

Так, крок за кроком, наблизилися ми до методів літературної науки Загула. Маємо уже і враження, що всі вони (методи) фактично зводяться до засобу підтасування і натяжки. На цих же засобах побудовано і формальну аналізу «неокласичної» манери, на яку (аналізу) наш критик покладає деякі надії: «Формальний аналіз наших неокласиків, — пише він, — може бути для них корисним, бо вони й самі, певно, несвідомі того, що переспівують один одного». І далі приклади. У Зерова: «струнка, як промінь, чиста Навсікая». У Рильського: «ніжна Навсікая, струнка дочка феацького царя». У Зерова: «феацький квіте, серце Навсікає». Хоч і дуже сильні приклади наводить Д. Загул, а проте мушу сказати: наслідування вони ще не показують. Вірш Зерова є відповідь на вірш Рильського, і Зеров, відповідаючи, свідомо, так мовити б, цитує епітети свого кореспондента. Так само свідомо Рильський скористався у Зерова з епітету «стрілчастий». Що ж до виразу Рильського «співець рибалок, меду й Навсікаї», — то він сюди зовсім не стосується. Це є цитата із докорів, що кидалися на адресу поета в рецензіях. Рильський і відповідає: «Хай буду класик, а не футурист, співець рибалок, меду й Навсікаї, — але…» і т. д. Отже, до переспівування мотиву Навсікаї ця виписка не належить. Подібний конфуз виходить і з «посохом». Наш критик уважає чомусь, що «посох» Рильського («І білий посох розцвіта в руках») є той самий образ, що у Зерова: «Твій посох поламавсь і світоч твій погас». Але ж… посох у Зерова є просто «ціпок», як радить замінити Загул, що з якогось часу не любить слов'янізмів, а у Рильського це образ процвітання сухого дерева, символ душевного оновлення і прощення, мандрівний образ, популярний, як відомо, мабуть, нашому критикові, і в німецькій поезії.

В своєму бажанні вивести неокласиків на чисту воду Д. Загул звертається до російського поета Кусикова і знаходить у Филиповича наслідування його образів. Пор.: