Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Хвала тобі, старий друже, — сказав, дійшовши до ришадіума, князь.

Попри грім і хаос, кінь не схарапудився й не втік.

Щойно Далінар опинився в сідлі, як пересуватися стало набагато легше, і він зрештою натрапив на Ройонове військо, яке стрункими лавами текло на південь — на плато, де чекала Шаллан. Забачивши такий організований відхід, Холін полегшено зітхнув. Більшість армії вже переправилася на південне плато, всього за дві прірви від круглого. От і чудово. Князь не міг згадати, куди саме відрядили капітана Хала, й побоювався, що після Ройонової загибелі його військо стане некерованим.

— Далінаре! — гукнув чийсь голос.

Той обернувся й побачив напрочуд недоречне видовище: Себаріал із коханкою сиділи під навісом і ласували сушеними плодами селла, беручи їх із таці, яку тримав зніяковілий на вигляд солдат.

Себаріал здійняв келих вина, салютуючи Далінарові зі словами:

— Ми тут реквізували твої припаси. Сподіваюся, ти не проти? Вони ж бо пролітали повз нас на вірну загибель.

Далінар витріщив на їхню парочку очі — Палона навіть читала роман.

— Це твоя робота? — поцікавився Холін, киваючи на Ройонову армію.

— Тут був такий рейвах, — відказав Себаріал. — Вони блукали, наче неприкаяні, перегавкуючись один із одним, плачучи в гірку сльозу й побиваючись — дуже поетичне видовище. От я й подумав, що хтось має організувати їхній відступ. Бо моя армія вже там, на круглому плато. І знаєш, воно стає тіснувате.

Палона перегорнула сторінку, заледве зважаючи на їхню розмову.

— А ти бачив Аладара? — спитав Далінар.

Себаріал зробив указівний жест келихом.

— Він, певне, теж от-от завершить перехід. Шукай його он у тому напрямку. На щастя, підвітряному.

— Не барися, — сказав Далінар. — Бо якщо залишишся тут, ти покійник.

— Як Ройон? — спитав Себаріал.

— На жаль, так.

— То це правда, — мовив той, підводячись і обтрушуючи штани, що хтозна-як і досі залишалися сухими. — І з кого ж я тепер кепкуватиму?

Себаріал зажурено похитав головою.

Холін поскакав у вказаному напрямку й зауважив неймовірну річ: двоє мостонавідників досі трималися назирці, і тепер саме добігли туди, де він щойно зустрів Себаріала. Побачивши, що Далінар їх зауважив, охоронці віддали йому честь.

Великий князь гукнув їм, куди прямує, й пришпорив коня. Буря забирай! Коли говорити про біль, то їхати верхи зі зламаними ребрами не набагато легше, ніж ходити з такою травмою — ба гірше.

Він справді знайшов Аладара на прилеглій рівнині — той наглядав, як його армія перетікає на ідеально кругле плато, про яке говорила Шаллан. Із ним був і Раст Елтал у Сколкозбруї — одному з тих комплектів, котрі здобув Адолін. Він скеровував великого механізованого моста, і той нарешті встановили поряд двох інших, перекинутих через провалля там, де навести менші настили було б неможливо.

За мірками Розколотих рівнин, плато, на якому зосереджувалися їхні сили, було відносно мале — хоча все одно сягало в діаметрі кількох сотень ярдів. Залишалося сподіватися, що армії на ньому помістяться.

— Далінаре? — До Холіна підрисив Аладар. У світлі причепленого до його сідла великого діаманта (схоже, вкраденого із якогось фабріалового ліхтаря Навані) було видно, що той у мокрому однострої та з перев’язаною головою, але, за винятком цього, начебто неушкоджений. — Язик Келека! Що відбувається? Бо я ні від кого не можу добитися зрозумілої відповіді.

— Ройон загинув, — стомлено відказав Далінар, осадивши Баского. — Він пав із честю, атакуючи вбивцю, якому зараз, сподіватимемось, не до нас.

— Наша взяла! — мовив Аладар. — Мої паршенді кинулися врозтіч, але добра половина з них — ба навіть три чверті — так і полягли на тому плато. Адолін на своєму впорався навіть ліпше — та й Ройонові, коли вірити донесенням, порозбігалися. Пакт помсти сповнено! Ґавілар відомщений! Війні кінець!

Стільки гордості. Далінарові складно було підшукати слова, щоб остудити оптимізм другого князя, і він лише мовчки дивився на Аладара. Відчуваючи внутрішнє заціпеніння.

«Ні, так не годиться, — подумав, обм’якаючи в сідлі, Далінар. — Я маю вести їх за собою».

— Та це нічого не важить, еге ж? — зронив Аладар, стишивши голос. — Я про нашу сьогоднішню перемогу?

— Звісно, що важить.

— Але… хіба так почуваються переможці?

— Знемогу, біль і страждання, — промовив Холін, — ось що вони, Аладаре, зазвичай відчувають. Ми перемогли, це так, але щоб скористатися плодами перемоги, треба дожити. Твої бійці вже майже перейшли?

Той кивнув.

— Усіх — на те плато, — звелів Далінар. — Трамбуйте їх, мов колґрілів у бочку, якщо доведеться. Ми маємо приготуватися якнайшвидше пройти крізь портал, щойно його буде відчинено.

Якщо його буде відчинено.

І Далінар, погнавши Баского вперед, під’їхав одним із мостів до людської тисняви по той бік провалля. А звідти не без труднощів проштовхався до центру, де сподівався знайти порятунок.

***

Каладін злетів у повітря слідом за вбивцею.

Внизу віддалялися Розколоті рівнини. По всьому плато поблискували самоцвіти — розкидані там, де вітром позривало намети або полягли солдати — освітлюючи не лише центральне плато, а й три довколишніх та ще одне віддалік, яке згори мало напрочуд округлий вигляд.

Саме там збиралися армії. А решту веснянками цяткували якісь невеличкі грудочки. Трупи. Як же їх багато!

Каладін поглянув у небеса. Він знову був вільний. Здавалося, що вітри, задуваючи знизу, піднімають його — несуть, мов на крилах. Його Сколкозброєць розсіявся на імлу, а Сил — у подобі світної стрічки — випурхнула й закружляла довкола, супроводжуючи Каладінів політ.

Сил була жива. Жива. Він досі не міг повірити своєму щастю! Хіба вона не мала загинути? Під час минулого польоту він спитав її про це й отримав просту відповідь: «Каладіне, я була не мертвіша за твою обітницю».

Каладін піднімався вище, «сходячи з дороги» бурям, які насувалися. Згори він чітко бачив їх обидві: одна накочувалася із заходу, стріляючи червоними блискавками, а друга, стрімкіша, сунула зі сходу темно-сірою буряною стіною. І вони мали зітнутися.

— Великобуря, — здивувався Каладін, несучись за Сетом у небесну височінь. — Червону наслали паршенді — але чому гряде великобуря? Адже тепер не сезон.

— Це все мій батько, — серйозним тоном промовила Сил. — Її поступ пришвидшив не хто інший, як він. Каладіне, він… зламаний. На його думку, все, що відбувається — неправильно. Тож він хоче покласти всьому цьому край, змити всіх і вся з лиця Рошару і спробувати сховатися від майбутнього.

Її батько… то Прародитель бур бажає їм смерті?

От так справи…

Вбивця зник угорі, розчинившись у темних хмарах, і Каладін, зціпивши зуби, наростив свою швидкість, іще раз Кинувшись у вишину. Він залетів у хмари, й усе довкола зробилося невиразним і сірим.

Каладін мався на бачності, пильнуючи проблисків світла, які сповістили б про напад убивці — адже той міг атакувати без попередження.

Довкола посвітлішало. Це що, шин? Каладін виставив руку вбік, і Сил негайно перетворилася на Сколкозбройця.

— А як же десять ударів серця? — спитав юнак.

«Та я ж напоготові — тут, із тобою. А затримка