Читати книгу - "Мазепа"

— Хай що хоче буде, щоб не було, як є. Несила довше кривду терпіть.

— Несила, несила!

— Гетьмани визволювали нас від ляхів, а татар накликали.

— Татари загонами народ гонили у ясир.

— А Мазепа гадаєте що? Визволює Україну від москалів, а шведам продає.

— Лютрам-бузовірам.

— Не хочемо, не приймаємося!

— Послухай його маніхвестів, поможи побити царя, то він панів польських накличе на нас, закріпостить народ.

— Буде що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин.

— Церкви єзуїтам віддасть, у монастирях уніатів понасаджує, польські порядки на Україні заведе.

— Не хочемо того, не приймаємося.

— Краще під православного царя.

— Краще! Краще!

— До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай ідуть за голови наші.

Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Ні віку, ні розуму не шанували. Горлаї перед вели.

— Нассалися п'явки нашої крові, відривать пора.

— Пора, пора!..

— Перетрусити село, чи де Чечеля немає. За його нам від царя велика ласка буде.

— Він світлійшого князя Меншикова обидив, царського війська в Батурин не впустив, царських послів зневажив.

— А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втікає.

— Через нього тисячі народу пропало, на його невинно пролита кров паде, на погибіль йому!

— На погибіль Чечелеві! На погибіль старшинам!

— Видаймо Чечеля цареві. Відведім його до найближчого московського караулу.

— Відведім, відведім! — ревіла товпа.

Снігова хмара ясного лицаря тінями накривала.

Меркли блискучі бляхи на його широких грудях, снідею заходив шолом, меч іржою вкривався. Щедрою рукою розсипані троянди линяли й ниділи під чобітьми роз'юшених людей.

А з байраків, з болот, недобре ще примерзлих, підносилася брудна спідниця ночі. Вітер її піддирав, підносив і понад селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.

— Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин!

— І без них поживемо!

— На погибіль їм!

— На погибіль

Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав числечних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів.

— Дайте ж чоловікові слова! — казали. — Не шуміть! Криками далеко не зайдемо. Це тільки жиди криком городські мури валили, наш крик такої сили не має. Вкліз на колоду і став заспокоювати народ. Казав те, шо й сусідам на розмові у своїй хаті говорив, а саме, що не всі старшини лихі, що є й між ними люди з великими заслугами. Обороняв гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив...

— Дукам, серебреникам, а не нам.

— Не будь дуків, не було б що і взяти в руки.

— Ой, прибрали ви нас у свої загарбливі руки, так що й дихати важко.

— Та кінець панованню вашому, пани!

— Кінець нам, а ви гадаєте шо, безконечні? — питався хазяїн.

— Поки землі, поти нас, — відповідали. — А ви от що! — дмухали на долоню, показуючи, як старшини полетять на чотири вітри.

— Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад, — грозили.

— Поки зробите, послухайте правдивого слова.

— Не треба, не хочемо, не цікаві...

— Цитьте, хай говорить. Кажіть, дядьку, кажіть.

— Своїх людей на поталу ворогам давати не годиться.

— Треба!

— Не треба!

— Мус!

Поривалися на себе з кулаками. Насилу старші й жінки, що повибігали з хат, зупинили бійку.

— За зраду Бог вас каратиме, як покарав юду, що зрадив Христа.

— Гетьмана покарає, бо він теж ізрадив.

— Але не вас і не Україну.

— Україна — це ми.

— А ми — ні? — питалися докірливо старші. — А ми ж що?

— Ви струп на нашому тілі. П'явки, опирі, кровопийці!

Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум і погана лайка. Вже й до рукопашного бою доходило, бо годі було старим козакам і хазяїнам поважним стерпіти обиду від наймитів і всякого зайшлого народу, котрий, на їх гадку, як обідував, то з власної вини, бо гроша в кармані втримати не вмів. Що заробив, те й пропив.

Дійшло до того, що червоними півнями грозили, казали:

"Підіждіть, хай настане ніч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!"

— То я аж такого сорому дочекався, — нарікав сивий дідусь, з полинялими очима, що вже кудись далеко, ніби поза другий беріг, заглядали. — То вже в нас аж до такого дійшло! Не буде вам благословення Божого, ой, не буде, бо ви нічого пошанувати не вмієте, нічого святого у вас нема. Настали часи, що яйце від курки мудріше й діти батьків розуму вчити хочуть.

— Як батьки дурні, то і вчити їх треба, — озвався хтось.

Дідусь мав синів і внуків у громаді.

Не втерпіли обиди. Затріщали плоти, зчіпилися люди з собою, кинулися жінки й діти мужам і батькам на підмогу, перемінився майдан у кітловище людське, в котрім варилася страва чортові на снідання.

— Карли панам проч із старшинами, хай пропадають дуки; Чечеля, Чечеля нам!

Чорна хмара повисла над селом. Пропав, сховався, поїхав кудись геть срібнопанцирний лицар.

Вулицею надходив чоловік у козацькому контуші, з шаблею при боці, праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану — тільки одним оком дивився.

— Чечель! Чечель! — зашепотіло кругом.

Ступив на майдан, біля колод, на котрих старші хазяї сиділи, став і тим одним оком журливо на погане грище глядів.

Вчорашній розпучливий бій, лицарська смерть батуринців, щоб доховати віру гетьманові й оборонити чесне ім'я столиці, і отся нинішня гидка, глупа, безтяменна гризня — які ж далекі й неподібні до себе моменти, які ж супротивні образи! Там вірність і віра, там хоробрість і жертва, тут глупота і підлість — ніба це два світи, два народи, дві інші культури. Страшне, неправдоподібне, неможливе!

Роздумував над причинами, шукав виправдання якогось, щоб заспокоїти себе, щоб не