Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

мене виходило найгірше), я навіть дозволив людям, яких не вважав своїми ворогами, але які мали причину вважати мене своїм ворогом, прострелити мені праву ногу й загнати в ліву долоню соснову скіпку (правда, не безпосередньо, а за допомогою міцного німецького залізничного вагона, разом з яким я злетів у повітря), дозволив навіть стріляти собі в голову і прострелити суглоб на стегні; та ні дизентерія, ні малярія, ні звичайний пронос, ні ністагм, ні невралгія, ні мігрень (хвороба Меньєра), ні мікоз — ніщо не допомогло мені досягнути мети. Лікарі знов і знов визнавали мене придатним до служби. По-справжньому спробував визнати мене непридатним лиш один лікар; найкраще, що вийшло з цього, було десятиденне службове відрядження зі службовою перепусткою, службовими талонами на харчування, службовими талонами на готель до Парижа, Руана, Орлеана, Ам'єна, Аббевілля. Один симпатичний лікар-окуліст (ністагм) улаштував мені цю подорож; у згаданих містах я мав за довгим списком скупити для нього повну збірку творів Фредеріка Шопена: лікар признавав, що Шопен для нього — мов абсент для ранніх символістів. Він був не лихий, тільки сумний і розчарований, що я не розшукав усіх вальсів, саме вальсів, а найбільш йому було прикро, що не було вальсу № 9 As-dur. Мені не допомогло й те, що я нашвидку зліпив собі якусь поверхову соціологічну теорію: мовляв, цей меланхолійний вальс — велика коштовність для всіх навчених бренькати на піаніно жінок в усіх містах і містечках, його це не втішило, а коли я запропонував йому відрядити мене до неокупованої зони Франції, ще й докладно пояснив, що в Марселі, Тулузі, Тулоні напевне не панує та задушлива тилова атмосфера, через яку вальс № 9 As-dur став дефіцитними ліками,— він тільки хитро всміхнувся й сказав: «Ти ба, чого ви захотіли!» Мабуть, він мав на увазі, що там я легко можу дезертирувати, й хотів цьому перешкодити, але напевне не тому, що не бажав мені добра (ми з ним цілими ночами грали в шахи, цілими ночами розмовляли про дезертирство, і він цілими ночами грав мені Шопена), а скоріше тому, що хотів уберегти мене від нерозважних учинків. Присягаюсь, що я, попавши туди, не дезертирував би — виключно тому, що вдома мене чекала любляча жінка, а згодом жінка й дитина, а ще згодом — сама дитина. В усякому разі, він занедбав свої зусилля культивувати мій ністагм, а ще через кілька днів зіпхнув мене як «цікавий з наукового погляду випадок» — цей термін я вважаю найпідлішою формою зради з його боку — консультантові-офтальмологові групи армій «Захід», чиє пишне плетиво на погонах так само пригнічувало мене, як і той науковий авторитет, що променів з нього. З помсти, як мені здається (він, певне, відчув мою антипатію), той два дні підряд вливав мені в очі якийсь паскудний настій, і я через це не міг ходити в кіно. Я бачив тільки на три-чотири метри — а в кіно я завжди любив сидіти позаду. Все, що було від мене далі як за три-чотири метри, здавалося викривленим і запнутим туманом, і я тинявся по Парижу, ніби Гензель, що загубив свою сестрицю Гретель. Мене не визнали непридатним до служби й відіслали до своєї частини з резолюцією: «Звільняється від стрільби». Мій начальник (чудове слово, аж тане на язиці!) умить знайшов мені заміну для стрільби, призначивши до роботи, що до певної міри вже була знайома мені. У старих кадрових солдатів для людей, що виконують цю роботу, є влучне позначення «г...нос». Я наводжу цей термнін не без вагання, тільки заради історичної правди та з пошани до будь-якого професіонального жаргону. Першого досвіду в цьому достойному фахові я набув ще за три роки перед тим, коли під час учбового окопування несподівано — бо доти в мене все виходило чудово — на команду «Лопату до ноги!» вдарив свого тодішнього начальника лопатою під коліно. Коли мене спитали, ким я був до армії, я наївно й легковажно відповів, як воно було насправді: «Студентом-філологом» — і тоді на підставі загальновідомої пошани німців до будь-якого виду й різновиду розумової роботи мене загнали на асенізаційне поприще, аби «зробити з мене людину».

Я ще пам'ятаю, як із старого відра, жердини, дроту та гвіздків змайструвати черпак, були мені відомі й фізичні та хімічні умови моєї роботи, і я кілька тижнів від сьомої години ранку до пів на першу, а потім з пів на другу до пів на шосту з відрами в обох руках ходив туди й сюди по довгому, що тяг лося понад шляхом, французькому селу поблизу Мер-ле-Бен і угноював рівненькі грядки батальйонного командира, що до армії був директором сільської школи і влаштував тут точну копію свого шкільного городу: капуста, цибуля, пір, морква, а чималий клапоть засадив кукурудзою («для моїх курочок»). Найприкрішою в цього командира була звичка вдавати з себе добрягу в позаслужбові години: він підходив до мене й намагався «порозмовляти зі мною». Щоб перешкодити цьому порушенню стилю — добряги-начальники завжди мене жахали — і зберегти свою гідність, а йому нагадати про його гідність, я мусив щоразу жертвувати цілим відром нечистот, виливши їх йому під ноги, але так, щоб йому не здавалось, ніби це сталося просто з моєї незграбності, хоча й не підкреслюючи надмірно свого наміру: адже мені йшлося тільки про те, щоб нагадати йому про різницю в чині. Особисто проти нього я нічого не мав: він був мені геть байдужий. Просто йшлося про принцип — займаючись таким ремеслом, обери зручну для тебе лінію поведінки. Принаймні мені завжди вдавалося тримати його на відстані, провівши між нами смугу з фекалій. А що в нього одного разу від огиди жовч розлилася (бо йому попало в обличчя кілька бризок), це не моя провина: таким вразливим капітанові запасу не годиться бути. Його коханка (вдома він, звичайно, не міг би дозволити собі таку розкіш, а тут її проводили по батальйонних списках як мобілізовану на службу посудницю) тішила його, граючи в спальні саме вальс № 9 As-dur, і я завжди підозрював її, та й досі підозрюю, що це вона поцупила в Аббевіллі у мене з-під носа ноти вальсу і тим розбила мої надії на ністагм. Теплими осінніми днями вона часом прогулювалась по селу, вся в ліловому, з батіжком у руці, бліда-бліда, справжнісінька пані Боварі на колабораціоністський лад, не так гуляща, як непутяща.