Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе, Лія Тан"

— Так, Злато, я. Коли будеш надто виснаженою, просто подзвони мені, і я прийду в ночі, аби ти могла спокійно виспатися. Ти надто змарніла та схудла. Зовсім не бережеш себе. — Важко видихнув. — Зрозумій, малому потрібна здорова мама.

Дівчина по новому була шокована. Не хотіла вірити у почуте, та все ж кинула, не мало вагомий аргумент.

— Куди, я тобі зателефоную. Твій номер у повідомленнях прихований — це перше. А ось інше, — мені твоя допомога не потрібна.

— Хибу з номером я виправлю, а від допомоги ти даремно відмовляєшся. — Холодно шепотів чоловік. Він замовк, довго мовчав крокуючи спальнею, а потім зупинився біля вікна. — І ще, я хотів тебе попросити... — Знову повисла тиша.

Злата не могла опанувати себе. Цей нахаба увірвався в її будинок, у її спальню, без запрошення і гадає, що має право, ще про щось її просити.

— Послухай, оскільки ти не представився, я не знаю як тебе звати... Та чи не здається тобі, що ти перегнув палку, тільки тим, що вдерся сюди?

— Ні. — Холодно відмахнувся чоловік, а тоді суворо заговорив. — Можеш не старатися. Ти можеш хамити, протестувати, виганяти мене, це нічого не змінить, — я приходитиму все одно.

Знову повисла важка пауза. Злата дратувалася. Не могла змиритися з наглістю цього нахаби.

— Якщо ти дійматимеш мене, я розповім про тебе охороні. — З люттю заявила.

— То може не чекатимеш, і зробиш це просто зараз. — Чоловік вмить опинився зовсім поруч. Схопивши її за руку, притяг до себе.

Злата нервово та налякано ковтнула ком. Тіло затремтіло від страху.

— Відпусти. — Суворо наказала, й одразу після цього опинилася притиснутою до нього. Через тонку нічну сорочку, відчувала тепло його гарячого, сильного тіла. Це налякало дівчину остаточно.

— Відпусти. — Крізь зуби процідила, тремтячим голосом, хотіла не виказати свій страх, та не вдалося.

Невідомий нарешті виконав її прохання, забрав свою гарячу долоню з прохолодної руки дівчини. Злата миттю відступила від нього, знову зірвано з погрозою кинувши.

— Я завтра ж повідомлю начальнику охорони про тебе.

В одну мить знову опинилася в міцному полоні чоловіка.

— Тільки спробуй, комусь пискнути. — На вухо прошипів, а тоді з погрозою додав. — Я все одно приходитиму, та от чим це обернеться для тебе..?

Ця погроза та мовчання чоловіка по ній, налякали дівчину до смерті. Міцний полон незнайомця змусив, тіло збитися в ком. Важко дихаючи прогнала страх геть, різко смикнувшись, звільнилася з його дужих лап.

— Що ти мені зробиш? — Відступила від нього, надто голосно запитавши.

— Нічого. — Видихнув невідомий та прошипів. — Не кричи, малого розбудиш.

Злата не могла заспокоїтися, її всю трясло, ридання зірвалося з грудей.

— Не старайся копіювати Нестора. В тебе погано виходить. Я ніколи не прийму тебе. Ти ніколи не заміниш його. Чуєш? Ніколи!

— Не зарікайся, та припини плакати. — Здавлено прошепотів чоловік. — Я не хотів твоїх сліз. — І знову наближався до неї. — Я повторюю ще раз. — Витримав коротку паузу, а по ній підкресливши кожне слово, коротким проміжком часу. — Я нікого не копіюю. І нікого, ти чуєш, нікого, не стараюся замінити.

— Не підходь! — Зірвано прошепотіла Злата.

Чоловік зупинився неподалік, продовживши.

— Я хотів тебе попросити, та ти мене перебила. Тепер я не просто прошу, я наказую тобі! Не ходи на могилу того чоловіка, якому ти поставила пам’ятник.

Таке прохання спантеличило Злату. Його наглість переходила всі межі. «Ким він себе вважає? І чому просить її про такі речі».

— Там Нестор, я...

— Ти впевнена, що там Нестор? — Перебив її чоловік. — В щоденниках ти пишеш, що віриш в протилежне.

Злата тихо заридала, розгубившись остаточно.

— Ти прийшов аби познущатися? Так? — Крізь сльози запитала.

— Не плач. — Хрипко попросив. — Я не знущаюся. Просто хочу, аби ти припинила туди ходити, і знущатися зі себе.

— Я не знущаюся. — Крізь сльози промовила, зірваним шепотом. — Я нікому не можу сказати, що вірю в те, що Нестор живий. Всі вважатимуть мене божевільною, а тітка змусить лікуватися. Здригнулася від ридання, чомусь хотілося просто виговоритися. — На могилу, я ходжу, бо за нею ніхто не доглядав. При своїй вірі у протилежне, я не виключаю, що може бути все. — Знову ридала, не знала чому довірила цьому нахабі найпотаємніше.

Чоловік шумно видихнув, надто голосно для нічної тиші, й спотвореним голосом промовив.

— Не втрачай свою віру.

Раптом невідомий повернувся, подавшись до дверей. Злата кліпаючи дивилася йому у слід в пітьмі.

— Як це розуміти? — Трохи голосніше, хриплим голосом запитала й наполегливо попросила. — Поясни!

— Не втрачай своєї віри. — Лиш повторив, та попрощався. — На добраніч! — Зупинившись навіть не оглянувся невідомий, а за кілька секунд, зник за дверима.

Злата ще схлипувала, розгублено стоячи посеред спальні. «Як це все розуміти?». Допитувалася сама себе.