Читати книгу - "Все королівське військо"

— А з мене міг би вийти добрий губернатор. Їй-богу.— Він стукнув кулаком по коліну.— Їй-богу, куди кращий за будь-кого з отих. Ось ти послухай.— І він знов нахилився до мене.— Що потрібно нашому штатові, то це податкова реформа. Потім треба підвищити тарифи на розробку вугільних родовищ, які штат віддає в оренду. Потім шляхове будівництво — адже поза межами міст немає жодної пристойної дороги. І ще я заощадив би чималі кошти, об’єднавши деякі відомства. А школи… Поглянь на мене — мені ж за все моє життя не випало жодного дня справжньої шкільної науки, і те, що я знаю, я доп’яв самотужки, і не бачу причини, чом би в нашому штаті…

Усе те я вже чув. З помостів, де він стояв, ясночолий і сповнений високих поривань, а всім іншим було начхати.

Він, мабуть, помітив, що й мені начхати. І раптом замовк. Тоді підвівся й почав ходити по кімнаті, виставивши вперед голову з навислим на очі чубом. Та врешті спинився переді мною.

— Треба ж комусь братися до всіх тих справ, хіба ні? — запитав він.

— Певно, що треба,— відповів я, і це була щира правда.

— Але вони не хочуть мене слухати,— сказав він.— Хай їм чорт, тим падлюкам. Вони приходять слухати твою промову — і не слухають її. Ані слова не слухають. Їм до всього байдужісінько. Хай їм сто чортів. Нехай весь свій вік бабраються в гною, а в череві у них бурчатиме з голоду. Не хочуть слухати — і край.

— Еге ж,— погодився я.— Не хочуть.

— А я не хочу бути губернатором,— рішуче сказав він.— Хай буде такий, якого вони заслуговують.— І, помовчавши, додав: — Падлюки.

— То що, поспівчувати тобі? — Я раптом розізлився на нього. Якого біса він прийшов? Чого від мене сподівається? Чому уявив собі, ніби мені цікаво слухати, що потрібно штатові? Наче я й сам того не знаю. Всі знають, це ні для кого не таємниця. Порядний уряд — ось що потрібно. Та де, в біса, його взяти? І хто про це подбає, коли всім до всього байдуже? Чого він прийшов бідкатись мені? Подумаєш, йому, бач, страшенно хотілося стати губернатором, і він не спав ночами і тільки про те й мріяв!.. Усе це здійнялося в мені, і отоді я раптом розізлився на нього й грубо запитав, чи не треба йому поспівчувати.

Він поволі звів очі, зміряв мене поглядом, допитливо подивився в обличчя. Але, як видно, не образився. І це мене здивувало, бо я хотів образити його, так образити, щоб він пішов геть. Та в його очах не було навіть подиву.

— Ні, Джеку,— нарешті відказав він, хитаючи головою,— я не просив у тебе співчуття. Хоч би як усе обернулося, я не проситиму співчуття ні в тебе, ні в когось іншого.— Він важко обтрусився, як це робить великий собака, вийшовши на сухе чи прокинувшись.— Ні, бог мені свідок,— додав він, але говорив уже не так до мене, як до самого себе,— не треба мені нічийого в світі співчуття, ні тепер, ні будь-коли.

Це вже було щось певне. І Віллі знову сів.

— Що ти збираєшся робити? — спитав я.

— Мені треба подумати,— відповів він.— Я ще не знаю, треба подумати… Падлюки,— раптом мовив він,— якби ж то мені примусити їх слухати!

Саме в цю мить зайшла Сейді. Власне, постукала в двері, і я гукнув: «Можна!» — а тоді вона зайшла.

— Привіт,— сказала вона, швидко повела оком по кімнаті й рушила до нас. Погляд її затримався на моїй пляшці.— Можна трохи ковтнути? — спитала вона.

— А чого ж,— відказав я, але, мабуть, недосить невимушеним тоном. Чи, може, Сейді сама зачула в повітрі щось не те, бо хто-хто, а вона мала добрий нюх на такі речі.

Так чи так, а вона спинилася посеред кімнати й запитала:

— Що сталося?

Я відповів не одразу, і вона перейшла до письмового стола своєю звичайною швидкою нервовою ходою, вдягнена в безформний злиняло-голубий літній костюм, що його придбала, певне, зайшовши до крамниці ношеного одягу, заплющивши очі й навмання тицьнувши пальцем: «Мені оцей».

Вона нахилилася над столом, узяла з моєї пачки сигарету, постукала кінцем по кісточках пальців і наставила на мене свої палючі прожектори.

— Та нічого,— відповів я.— Просто Віллі пояснював, чому він не буде губернатором.

Поки я говорив, Сейді встигла запалити сірника, але так і не донесла його до сигарети. Рука її застигла в повітрі.

— То ви йому розказали,— мовила вона, дивлячись на мене.

— І не думав,— відповів я.— Я ніколи й нікому нічого не розказую. Тільки слухаю.

Незграбно крутнувши зап’ястком, Сейді відкинула сірника і обернулася до Віллі.

— Хто вам сказав? — запитала вона.

— Що сказав? — перепитав Віллі, пильно дивлячись на неї.

Вона зрозуміла, що схибила. А таких похибок Сейді Берк робити не годилося. Вона вибилася в широкий світ із халупи на заболоченій рівнині завдяки своєму хисту вивідувати те, що знають інші, не відкриваючи, що відомо їй. Вона не мала звички перти навпростець, а воліла зачекати з акуратним відтинком свинцевої труби в руках, поки ти спіткнешся. Та цього разу Сейді Берк поперла навпростець. Десь у глибині душі вона плекала надію, що я розкажу Віллі про все. Чи хтось інший йому розкаже. Не вона, Сейді Берк, розкаже Віллі, але йому таки розкажуть, і їй не доведеться цього робити. А може, це й не було так чітко визначено. Просто в темних закутках її свідомості ворушилися думка про Віллі й думка про те, чого Віллі не знає,— мов дві тріски, затягнуті у вир, що повільно й сліпо кружляють у темній глибочині. Але вони там, увесь час там, кожну мить.

І от, чи то з якоїсь неусвідомленої відповідальності, чи то з доброї волі, чи то зі страху, якого вона за собою не знала, Сейді поперла навпростець. І тепер, стоячи перед нами й крутячи в дужих пальцях незапалену сигарету, вона збагнула це. Одначе монета вже зникла в прорізі автомата, і, дивлячись на Віллі, можна було побачити, як там усередині починають рухатись коліщатка й зубчики.

— Що сказав? — перепитав Віллі. Ще раз.

— Що ви не будете губернатором,— одним духом, легко й недбало відказала вона, але