Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хіба що батьки-матері захочуть повести своїх дітей в один із недавно створених військово-патріотичних парків з атракціонами, які мають шалений успіх. Будівництво найбільшого з них — чия повна назва звучить Військово-політичний парк культури і відпочинку Збройних сил Російської Федерації «Патріот» — почалося восени 2014 року в Одинцовському районі під Москвою. Щоб покласти перший камінь, організували врочисту церемонію в присутності міністра Шойгу і губернатора області. Опис цього парку, що займає понад 5000 гектарів, справді вражає: музей авіації, музей панцерних бойових машин, музей артилерії, спортивні споруди, а в перспективі багато інших проектів. Територія поділена на кілька зон, кожна з них представляє якийсь різновид збройних сил: піхоту, авіацію, військово-морський флот, аерокосмічні сили, стратегічні ракети, авіадесантні війська. Там виставлені військові машини, на них можна по-справжньому навчатися, а також скористатися різними атракціонами. Для транспортування гусеничних машин і панцерників спорудили спеціальну залізницю. Парк уже має свою каплицю, проте на 75-ту річницю Великої Перемоги, 2020 року, там спорудять головну церкву російських збройних сил із куполом 100 метрів заввишки. У вересні 2018 року в присутності Володимира Путіна і з благословення патріарха Кирила покладено перший камінь фундаменту тієї церкви.
Проте одного парку такого типу не досить для забезпечення патріотичних потреб населення всіх закутків Росії. У жовтні 2018 року російський прем’єр-міністр Дмитро Медведєв, безлика маріонетка президента Путіна, видав постанову про створення п’ятьох нових патріотичних парків: у Кронштадті коло Санкт-Петербурга, в Єкатеринбурзькій області на Уралі, у Севастополі в Криму, в Мурманській області на півночі й на острові Руський на Далекому Сході.
Саме отак формується нова російська ідентичність: ідентичність народу, що походить від покоління переможців у Другій світовій війні, народу, який переміг найбільше зло — фашизм і який, отже, вважає, ніби має право грати роль першого плану на міжнародній арені. Народу, готового воювати не тільки для свого захисту, а й для захисту геополітичних інтересів своєї Батьківщини і посилення її впливу у світі.
Розділ XI
НОВА РОСІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ДОКТРИНА І НОВІ ЗАСОБИ ПРОПАГАНДИ
Мілітаризація російського суспільства має дві головні цілі. Перша пов’язана з внутрішньою політикою: треба створити постійний патріотичний порив, який об’єднуватиме націю задля підтримки путінської влади. Друга — з зовнішньою політикою: потребою захищати російські геополітичні інтереси, розширювати зони впливу країни, доходячи інколи аж до анексії, боротися з демократичним Заходом, власне, з США і Європейським Союзом. Як? Підтримуючи всі рухи — крайні ліві і крайні праві, — прагнучи ослабити західні країни і вдаючись до засобів «гібридної» війни, як-от тролінгу, поширення fake news, шантажу, корупції і просто доброї старої брехні.
Від миті свого приходу до влади Володимир Путін, надихаючись совєтською, ба навіть сталінською моделлю, мріє про відновлення російської держави, зіпертої на абсолютну військову могутність і безперечне домінування у вуглеводній сировині, і то відкидаючи водночас і марксистську ідеологію, і вільне підприємництво та демократію. Наче вовк у вівчарні, він на початку був змушений просуватися замасковано. Отже, бачили, як він спершу зміцнив свою владу: поставив під свій контроль російські ЗМІ — колись рушії перебудови; підпорядкував олігархів і призначив друзів та колишніх чекістів (часто і тих, і тих водночас) на головні посади, усунув із Думи, а також із місцевих зборів та адміністрацій представників демократичних партій. Ця праця, закінчена наприкінці другого мандата Путіна, дала йому змогу тимчасово відступити своє місце Дмитру Медведєву, проте не пустивши віжки влади. Але перше ніж здійснити цю відому «рокіровку», або ж «перевернути пісковий годинник», і стати прем’єр-міністром тоді, коли Медведєв скочив у президентський фотель, Путін накреслив нові лінії російської зовнішньої політики.
Отож 10 січня 2007 року, на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки, він виголосив промову, в якій ясно заявив про повернення до «холодної війни», не згадуючи її назви. Ця агресивність гостро контрастувала з поміркованістю, що переважала за єльцинської доби, коли йшлося про відносини Росії з Заходом:
«Ми домовилися зі Сполученими Штатами Америки про скорочення наших ядерних потенціалів на стратегічних носіях до 1700–2200 ядерних боєзарядів до 31 грудня 2012 року. Росія має намір точно виконувати взяті на себе зобов’язання. Сподіваємося, що й наші партнери діятимуть так само транспарентно і не відкладатимуть про всяк випадок, про «чорний день» зайву пару сотень ядерних боєзарядів. І, якщо сьогодні новий міністр оборони Сполучених Штатів тут нам оголосить, що Сполучені Штати не ховатимуть ці зайві заряди ні «під подушкою, ні «під ковдрою», я пропоную всім підвестися і стоячи привітати це. Це була б дуже важлива заява»[85].
У тій самій промові Володимир Путін гостро критикував розширення НАТО на схід і стверджував, що Росія не поважатиме постанов ЄС і НАТО, пов’язаних із міжнародною безпекою, за винятком лише постанов ООН, де Росія має право вето, а отже, й можливість блокувати кожну постанову, несприятливу для неї. Путін критикував Організацію з безпеки та співпраці у Європі (ОБСЄ), перетворену, на його думку, у «звичайний інструмент на службі зовнішніх політичних інтересів однієї країни або групи країн на шкоду іншим державам», а також так звані недержавні організації, що їх використовує Захід для обслуговування своїх інтересів. Путін наголошував, що Росія — «країна з понад тисячолітньою історією, країна, яка завжди мала привілей провадити незалежну зовнішню політику». І закінчив: «Ми не маємо наміру змінювати цю традицію».
Двоє друзів Росії
Як зауважив 2017 року політолог Андрій Колесников із Центру Карнеґі в Москві, ця промова позначила початок трансформації Росії, що з партнера Заходу стала перетворюватись у «суперсуверенний острів»[86]. Щоб відігравати провідну роль у світі, режим Путіна перейняв політичне кредо дуже консервативного царя Олександра III (1845–1894): «Росія має лише двох друзів: свою армію і свій флот».
За президентства Медведєва, коли командував Путін, російська армія почала масштабну військову реформу, щоб модернізувати свої структури й підвищити ефективність. Ця реформа, оголошена за зачиненими дверима на колегії Міністерства оборони в жовтні 2008 року, мала закінчитися 2020 року. Нині кількісний склад армії нараховує трохи більше мільйона осіб (призовників і контрактників) і близько 30 млн резервістів, яких можна мобілізувати в разі потреби. Армія дедалі краще споряджена і навчена. Після 2008 року вона щороку проводить навчання на різних частинах
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безсмертний полк. Священна війна Путіна», після закриття браузера.