Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Причини та передумови визнання більшовиками об’єднань із гендерним забарвленням
Фемінізм — термін відомий, а от поняття «буржуазний фемінізм» притаманне лише радянській суспільній свідомості. Першим із тих, хто «оголосив війну» буржуазним феміністкам, був знаний німецький соціал-демократ Август Бебель. Іще в 1872 р. під час ув’язнення він підготував книжку «Женщина и социализм». Як активний політик, Бебель опонував політичним конкурентам (ліберальній буржуазії) у змаганні за зміни у виборчому законодавстві Німеччини. Перша хвиля фемінізму була на піднесенні з другої половини XIX століття. Основним завданням феміністок було здобуття виборчих прав, але реально жіноцтво об’єднувалося заради рівного доступу до освіти, працевлаштування та гідної оплати праці, заснування позашкільних дитячих закладів. Так чи інакше, жінки приходили до розуміння, що всі ці проблеми простіше вирішувати, коли активно брати участь у політичному житті у ролі виборців та членок представницьких органів. Специфіка Німеччини була в тому, що жінки не мали права навіть вступати до лав будь-якої політичної партії, але могли створювати громадські об’єднання «за гендерною ознакою». Важливо, що за чисельністю німецькі ліберальні феміністки переважали німецьких соціал-демократів.
Наприкінці XIX ст. у сучасниць не виникало сумнівів щодо витоків організації робітниць. Найбільш красномовним доказом було партійне представництво на І Загальноросійському жіночому з’їзді в 1908 р., що був запланований іще в 1902 р. та постійно відкладався через політичні перепони: «від есерів на ньому була присутня легендарна Марія Спірідонова, від соціал-демократів — Олександра Коллонтай, від кадетів — “єдиний чоловік кадетської партії” та одночасно єдина жінка — членка ЦК партії кадетів Аріадна Тиркова». І якщо Олександра Коллонтай представляла меншовицьке крило, то Інеса Арманд — більшовицьке[2]. Саме вона стояла біля витоків більшовицького робітничого жіночого руху в Російській імперії і разом із Л. Сталь та Надією Крупською вносила остаточні правки в перші випуски журналу «Работница».
Журнал «Работница» 1928, № 3 (8)
Ленін у той час постійно намагався подолати свій статус маргінала серед європейських соціал-демократів, тому йому було абсолютно не принципово, «за якою ознакою» посилати представників на міжнародні заходи, — аби тільки кількість голосів була більше на підтримку тих чи інших його резолюцій. Навесні 1915 р. в Берн на Міжнародну соціалістичну жіночу конференцію проти імперіалістичної війни, за його наполяганням, поїхали всі членки РСДРП, які були на той момент за кордоном; заклик проігнорувала тільки Євгенія Бош, бо категорично не сприймала такий статевий поділ. Її авторитет був такий, що в майбутньому вона очолила перший уряд Радянської України.
Лютнева революція розпочалася саме тоді, коли соціал-демократки в Європі відзначали свій міжнародний день. Під керівництвом Ліги Рівноправ’я, філіали якої були по всій країні, в тому числі й у Харкові, жінки отримали виборчі права. Водночас більшовикам ніяк не вдавалося одержати реальну більшість у виборних органах влади (в Україні вони перемогли тільки в Луганській раді робітничих і солдатських депутатів), тому електоратом «не перебирали». Перша конференція петроградських робітниць відбулась 12 листопада 1917 р.: «за її рішенням ініціативна група робітниць Петрограда разом із редакцією журналу “Работница” звернулась до робітниць всієї країни із закликом обирати делегатів на Всеросійську конференцію робітниць, яка мала відбутися в Петрограді 8 березня 1918 року». 23 лютого 1918 р. харківський комітет РСДРП(б) зробив відповідну заяву в «Донецком пролетарии». Однак 3 березня 1918 р. було підписано Брестський мир, розпочалася нова фаза воєнно-політичної турбулентності… і про жінок усі знов забули.
Структура і функції жінвідділів: труднощі та досягнення «радянського фемінізму»
У листопаді 1918 р. — тепер уже у Москві — таки відбувся Перший всеросійський з’їзд робітниць та селянок, під час якого було ухвалено рішення заснувати «Центральну Комісію з агітації та пропаганди серед робітниць та селянок» із філіалами в підконтрольних регіонах. У вересні 1919 р. ця структура трансформувалась у «Відділ із роботи серед жінок Центрального Комітету Російської Комуністичної партії (більшовиків)», який до 24 вересня 1920 р. очолювала Інеса Арманд. Вона ж у липні 1919 р. очолила Першу міжнародну конференцію жінок-комуністок. Скорочена назва жінвідділ набула популярності, жінвідділи існували по всій вертикалі влади в усіх регіонах і населених пунктах. Усюди, де діяв партійний комітет, у штатному розкладі існувала, як мінімум, посада жінорганізатора: в ідеалі її мала обіймати комуністка, але траплялося, що ці функції виконував чоловік, безпартійна, але, найчастіше, комуністка, яка за сумісництвом очолювала відділ агітації та ін. Через гостру нестачу кадрів сумісництво посад було нормою в першій половині 1920-х років. В основному посада була оплачуваною, і тільки на найнижчих щаблях жінорганізаторки працювали на громадських засадах. Але, оскільки економічна ситуація була жахлива, то навіть в архіві тоді столичного Харківського регіону можна побачити написані на малесеньких клаптиках паперу прохання надати хоч якесь взуття, бо восени ходити по повіту босоніж неможливо, або слова щирої вдячності за відріз тканини чи то сорочечку для немовляти.
Одним із яскравих проявів жінвідділівської діяльності були «делегатські зібрання», існував навіть журнал «Делегатка» на додачу до обов’язкових «сторінок» для робітниць чи селянок у місцевій пресі та окремих суто жіночих періодичних видань. Серед виборців жіночої статі до місцевих органів влади пропорційно обирали представниць — «делегаток» і розподіляли по декілька осіб та закріплювали за конкретними секціями міськради, щось на кшталт стажування. Ці жінки також періодично мали приходити на «делегатські зібрання», де їм читали додаткові лекції та обговорювали позитивні і негативні моменти відвідування радянських органів влади. Але, якщо сьогодні облік виборців відбувається за територіальною ознакою, то в 1920-х роках доволі плутано поєднувались декілька ознак. Приміром, у Катеринославі перераховували всіх жінок у конкретному районі міста за локаціями: скільки працює у лікарні, скільки на місцевому підприємстві, решту в житлових будинках; якщо останні не працювали на підприємствах, де за пропорцією обрали делегатку, то їх записували до категорії «дружини» і вони також обирали свою представницю. За задумом, почергово всі мали пройти через цей статус, бо відповідні відділи міських рад повинні були організовувати спеціальні курси сестер, няньок, виховательок, сестер-господарок тощо. Однак з явкою делегаток по всій країні були значні проблеми, про що свідчать і статті в жіночих журналах,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українські жінки у горнилі модернізації», після закриття браузера.