Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– А тепер ще раз, – все ніяк не могла розібратися я. – Ми йдемо до твого знайомого, який може відслідковувати залишковий слід аури. Так?

– Ага, – Лілі була задоволена, що я нарешті змогла назвати цей процес правильно.

– Він шукач, — акуратно сказала, боячись помилитись у назві.

– Ага.

– І він нам допоможе?

Тут Лілі не знайшлося що сказати. Її обличчя відразу стало серйознішим. Вона трохи зменшила темп, і тепер я могла не бігти за нею.

– Я знаю з десяток людей, здатних знайти того незнайомця, але далеко не всі готові йти проти закону, – Лілі говорила тихо. Її голос ніби вібрував від напруги. – У нас дуже мало злочинів, які караються стратою. І один із таких – зрада. Старійшини ніколи і нікому не пробачають невірності, інтриг, шпигунства, а також пособництва. Повір, серед наших піти під суд за зраду ковена – це найгірше звинувачення. Таких мізерно мало. І не тільки тому, що смерті боятися, а й через цінності нашого світу. Нам треба завжди триматися разом, працювати заради однієї мети, незмінно захищати своїх. І тому вірність стоїть понад усе. До того ж ніхто не бажає підставити свою сім'ю.

– Що ти маєш на увазі?

– Винного у зраді завжди страчують, але найгірше що разом із ним позбавляють життя і його родичів. В окремих випадках можна обійтися вигнанням з ковена, але для деяких це мало чим краще.

Нічого собі. Оце так устрій магічного суспільства.

– Тоді чому ти думаєш, що ця людина нам допоможе? – повернулася до головної теми нашої розмови.

– Тому що більше, ніж закон, у нас поважають почуття обов'язку. Ми усі шануємо принцип Quid pro quo.

– Чого-чого?

– Кві-про-кво, – повільно по складах повторила Лілі. – Це латинь, дослівно «щось за щось». Фразеологізм у значенні «послуга за послугу». Сфари завжди дотримуються правила: якщо тобі допомогли, ти відплатиш тим самим.

– Значить, він винен тобі?

– Не зовсім винен, і не зовсім мені, але в цьому випадку нам пощастило, що борги передаються у спадок, – хоча голос її не змінився, в очах промайнув смуток.

Я не лізла в особисте життя Лілі, але мене все більше цікавили деякі подробиці. Одна з яких – її родина. Не схоже, що в тому схованку, який дівчина називає домом, живе ще хтось. Та й загалом вона явно одиначка. Тільки ось що її такою зробило?

Коли ми підійшли до невеликої двоповерхової будівлі, на дверях якої значилася табличка з написом: «Розвиваючі гуртки для дітей і підлітків», Лілі зупинилася перед ґанком і повернулася до мене.

– Так, ми йдемо до потрібного кабінету, але далі я заходжу сама. Ти залишаєшся чекати за дверима. Зрозуміло?

Я розгублено кивнула, і ми ввійшли до будинку. Праворуч від нас починався довгий коридор з численними дверима, а ліворуч розташовувалися сходи на другий поверх. До них ми й попрямували. Піднявшись, перед нами постав такий самий коридор, як і на першому поверсі. Пройшовши пару метрів по прямій, а потім повернувши ліворуч, ми дійшли до останніх дверей і Лілі повернулася, показуючи мені жестом, щоб я залишалася на місці. Я моргнула, а вона швидко зайшла до кабінету, залишивши при цьому невелику щілину. Тож я чітко почула голос дівчини по той бік дверей:

– Мішо, як справи? – бадьоро запитала Лілі.

– Всяко краще за твої, – хмикнув чоловічий голос. Він був досить низьким і одразу представився громила метрів зо два на зріст. – Чому твій супутник не заходить?

Я зіщулилася за дверима і здається, навіть перестала дихати.

– Це мій охоронець, – жартома кинула дівчина так, що навіть я не повірила.

– Скажи мені, що все те, про що судачать всі кому не ліньки, неправда, – різко голос Михайла став дуже суворим.

– Про мене завжди забагато говорять, – я немов побачила її незворушний погляд і легку усмішку. Лілі завжди намагалася здаватися байдужою, коли йшлося про щось серйозне.

– Ти допомогла втекти вбивці Романенка? – прямо спитав чоловік.

– Він був козлом.

– Це вже не жарти, Лілі! – його крик рознісся по всьому коридору і я зраділа, що тут тільки я, інакше ця розмова могла б привернути зайву увагу. – Те, що ти творила раніше – це інфантильність порівняно з тим, що зробила вчора. І цього разу тобі не відвертітися. Ти що хочеш повторити їхню долю?

– Це моє життя і я роблю те, що вважаю правильним, – в першу секунду я не впізнала голос дівчини. Від сталевих ноток тілом пробігся мороз і захотілося відійти подалі, але я змусила себе залишитися на місці і уважно слухати розмову за дверима. – Я знаю, що та дівчина невинна. І якби ти…

– Ні, – різко перебив її чоловік.

– Я маю докази, – не вгамовувалась Лілі.

– Я сказав ні, – твердість у голосі не залишала сумнівів – він не передумає. – Я не піду співучасником, і тобі не слід. Настав час перестати бачити у всіх безвинних і здати ту дівчину вартовим. Можливо, тоді старійшини тебе помилують.

– Я знаю про що говорю! Віта не вбивала Стаса, а старійшини помиляються, і ти це знаєш. Я доведу це.