Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Досить, Лілі, – стомлено протягнув чоловік. – Ти мусиш залишити це позаду. Досить губити і своє життя.

Якийсь час у кімнаті була тиша, певне між ними відбувалася безмовна суперечка. Атмосфера розпалювалася, і я відчувала, як за дверима наче піднімалася температура. Якоїсь миті Міша не витримав і сердито випалив:

– Банші винна. Усі розсудливі люди це розуміють, і ти б зрозуміла, якби не була так зациклена на своїй меті. Це ж банші, її магію вловив амулет Стаса за кілька секунд до смерті. Які ще докази тобі потрібні? Ця дівчина холоднокровний вбивця і тобі потрібно негайно повідомити її місцезнаходження.

Я не витримала. Просто не могла слухати цих звинувачень. Як людина, яка ніколи мене не бачила, може таке говорити і робити якісь висновки про мене?

– Я цього не робила! – вриваючись до кабінету, заявила я.

– Що у вказівці стояти за дверима було незрозуміло? – кинула Лілі не обертаючись, але мене більше цікавив чоловік, що стояв попереду.

Міша був не зовсім таким, як мені уявлялося по голосу. Він не був м'язистим качком, з широкими плечима і рельєфним тілом. Хоча за підтягнутою фігурою можна було сказати, що цей чоловік зможе відбитися від шайки хуліганів. Років 35-40, ростом трохи вище середнього, темне волосся, ніс трохи з горбинкою і дуже розумні очі. Він вивчав мене таким пильним поглядом, що одразу захотілося сховатися за спиною Лілі.

Довго його мовчання не продовжилося і вирішивши, що достатньо оцінив мене і ситуацію, він спокійно сказав:

– Дивлюся ти не тільки допомогла банші втекти, ти ще й носишся з нею. Але привести її сюди було великою помилкою. Я не покриватиму злочинницю. Варто мені тільки дати сигнал і через декілька хвилин вартові вже будуть тут.

Він говорив тихо, але його тон був сповнений ще більшої загрози, ніж самі слова. Але ця загроза адресувалася не мені, а дівчині, що все ще, в прямому розумінні цього слова, розділяла мене і цього чоловіка. Мабуть, мене це заспокоювало. Здавалося, доки на моєму боці Лілі, зі мною нічого не станеться. Немов відчувши потребу в її підтримці, дівчина підійшла до мене та демонстративно взяла за руку.

– Ну так давай, – підняла брови вона. — Клич вартових, старійшин, та хоч весь ковен. А я розважусь наостанок.

– Ти мене не переконаєш, – похитав головою Мишко.

– Тоді я нічого не говоритиму. Ти сам можеш переконатись. Чи ти вже й своїм силам не довіряєш?

Чоловік голосно втягнув повітря, чи то стримуючи себе, чи то намагаючись визнати поразку і змиритися з цим, а потім двома широкими кроками перетнув досить простору кімнату і опинився прямо переді мною. Коли мені здалося, що злякатися ще дужче я не можу, Лілі різко відійшла від мене. Вона зробила всього крок назад, але мені цього вистачило, щоб миттєво обернутися і кинути на неї розгублений погляд. Вона підбадьорливо посміхнулася, і я постаралася заспокоїти серце, що шалено калатало у грудях.

В цей час Міша простяг руку і схопив моє зап'ястя. Він стискав мою руку досить міцно, щоб я не змогла її вирвати, але при цьому не завдаючи болю, і я раптом згадала, що при нашій першій зустрічі Лілі зробила те саме. Отже, так вони краще відчувають чужу магію чи щось таке.

Він ще якийсь час утримував моє зап'ястя й уважно дивився в мої очі. А в мене знову пробігла недоречна думка, що тільки я зажмурююсь при спробі щось начаклувати. Міша насупився і задумливо поглянув на Лілі. А потім я відчула як моє зап’ястя почало поколювати.

– Ні, – ступила вперед дівчина.

– Ти сумніваєшся у своїй знайомій? – підняв брову чоловік.

– Ти знаєш, що я не через це.

– А ти знаєш, що я маю впевнитися. Є чимало способів заглушити залишковий темний слід на аурі.

Я особливо не вдавалася в їх розмову, бо все одно нічого не розуміла. Але через що б вони там не сперечалися, Михайло взяв гору і Лілі, невдоволено похитавши головою, відступила. В той же момент моє тіло пронизав пекучий біль, ніби мене вдарило струмом. Коліна підігнулися, не в змозі тримати мою вагу, а голову огорнуло туманом. Перш ніж в очах потемніло, я змогла схопитися за залишки свідомості і дивом не зомліла.

Міша вивільнив мою руку і відійшов на крок.

– Вона слабка, – резюмував чоловік.

– Вона ненавчена, – парирувала Лілі.

– Вона взагалі-то все ще жива і все чує, – охриплим голосом кинула я, стоячи на колінах і важко дихаючи. Але на мене не звернули жодної уваги.

– Мішо, ти знаєш, яку силу треба мати, щоб спробувати вбити когось із старійшин. І знаєш, який відбиток залишає така магія. У Віти його немає, і ти в цьому переконався. Але я бачила цей слід і мені потрібна допомога, щоб вистежити того, хто його залишив.

Я насилу піднялася на ноги, а співрозмовники напружено переглядалися, поки один з них першим не відвів погляд.

– Гаразд, – тяжко видихнув Міша. – Але якщо це виявиться черговим твоїм домислом, я особисто зв'яжу її і притягну до вартових, – він грубо показав на мене пальцем, через що я досить голосно ковтнула.

– Якщо що, я сама її туди відведу, – махнула рукою вона, хитро підморгнувши мені.

Вийшовши надвір, з обличчя дівчини все ніяк не сходила задоволена посмішка, і в мене раптом виникла підозра.