Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

зосталося ще в батька, повинно цiлком, усе_ належати йому, Панасовi, та меншому братовi Iвановi. Вони жили при батьковi, доглянули його смертi, вони й повиннi були подiлити промiж себе всю, яка зосталася, батькiвщину. I дуже не по правдi зробив батько, що, вмираючи, звелiв Грицьковi забрати ту десятину. Дурниця яка, що Грицьковi тодi менше припало землi! Уже скiльки припало, то припало, а як оддiлений, то оддiлений, знай своє, а до чужого не встрявай! Не по правдi зробив батько, що вiддав ту десятину Грицьковi, а ще бiльшу неправду вчинив сам Грицько, її взявши.

Панас на таке пристати не мiг. Вiн i сам усякими способами змагався з Грицьком, i меншого свого брата Iвана до того нахиляв i дратував проти старшого. Найбiльше лютував тепер Панас через те, що йому не пощастило забрати з тiєї десятини жито Грицькове. I в якi дурнi вiн, Панас, пошився, нацiлившися забрати жито вночi пiд вiвторок i побачивши в понедiлок уранцi, як Грицько з товаришами вiз уже останнi копи! Якби не оте прокляте товариство, то зроду-вiку сам Грицько не встиг би перевезти, а тепер… I найгiрше, що нiякого способу не добереш тепер iз Грицьком. Сам вiн нiтрохи не поступається, а старшина крутить: «Що ж, я не можу… одвiчатиму… не по закону…»

«Не можу…» А скуп узяв, дак те мiг? «Не по закону!..» А то по закону, що чужу землю загарбано?

Ходив Панас i до Рябченка порадитися: той же такий хитрий, що й бiсового батька одурив би. З пекла сам родом, ба — ще три милi з-за пекла!.. Дак i той слебiзує: «Як судитися, то трудно висудити, бо по закону Грицько правий. А перечасуй трохи, поки втихомириться справа з Денисовою покупкою, тодi старшина тобi пособить».

«Пособить»! Усi вони пособляють! Поки було треба, щоб вiн за їх у громадi галасував, дак вони манили всякими обiцянками-цяцянками, а тепер дак i жданиками годуйся, здобрiй тим, що «перечасуй»! Гарне слово. А як же йому ще «часувати», коли Грицько вже знов сiє на тiй десятинi? I знов те руде, що й було: посiє, а на той рiк хлiб забере. I тодi вже хоч не кажи, що то їх, Панасова та Iванова, нива. Скажуть: та йому батько її вiдказав, та вiн уже давно там сiє, та чого там колотнечу заводити та те, та се, хiба вiн їх не знає? Перечасуй — пособимо! Чортового батька вони пособлять! Не вiрить вiн їм i крихти! Бо вже так одурити, як вони його з судом одурили, то вже годi!.. Так i тодi буде, i зостанеться земля в Грицька, а вони, меншi брати, дулю з'їдять!..

О, стонадцять йому болячок у печiнки! I вiн оце попустить тому дурному Грицьковi отак iз себе знущатися? Попустить, щоб отi Ївжинi вишкварки на його батькiвщинi хазяйнували? А не дiждуть, бiсового заводу вилупки! Не попустить вiн Грицьковi верховодити над собою! Нi, зроду-вiку! Вiн щось вигадає, вимудрує… Тiльки що?

Хоч би цей Iван був моторнiший! Таке вайло, батiг з клоччя, лемiшка чортова!.. Оце iнодi й розпалиться на Грицька: «Та я йому!.. Та я його!.. Се та те!..» Та зараз i прохолоне. Так-таки просто й каже: «Та, може б, ми вже це облишили, брате?» «Облишили!» Як це можна облишити?! Що ж це — копiйка тобi чи п'ятак пропадає? Це ж земля, це аж десятина землi! Де ж таки видано, щоб землю з рук пускати? Та тепер кожен за землю i руками, й ногами, й зубами держиться! Над кожною грудочкою труситься. А як полюднiшае, то ще гiрше буде. А в його ж, у Панаса, сини, та й Iвана цiєї осенi, мабуть, женити, то й там же не без дiтей буде. I всiм треба буде землi! Де ж вони її наберуть, коли й тiєю нещасною десятиною поступляться тим клятим виплодкам Грицьковим? Та ще хоч би його, а то ще й її, тiєї задрипаної захвойданки, тiєї пройди Ївги! Чи то ж iз розумом вони будуть, коли пустять з рук такий шматок землi?

Нi, зроду-звiку!

Та що робити? Слова Грицько не слухається; позивав — не пособилося. Нехай же послухається кия, коли не слухається кива! Їй-бо! Пiймати його та вiдлатати так, щоб аж ребра крiзь шкуру повилазили, то вiн тодi не пiде сiяти на чужiй землi. Та й тут перешкода! Сам того не зробиш, а цього дурня Iвана хiба нахилиш? А добре було б!

Можна так i зробити: застукати його десь самого i бити, аж поки заприсягнеться й землi з'їсть, що поступиться тiєю десятиною. Тодi вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться, землi з'ївши, то такої присяги нiхто не зламає. Тодi вже певно не встряватиме в цю землю. Тiльки таким робом i можна щось удiяти, а iншого й способу нема. I нехай собi там Iван як хоче, а мусить на це пристати. А коли не хоче, то ось що: через його в Панаса пропаде пiвдесятини землi (бо тую, що в Грицька, вони на двох подiлили б) — ну, то хай Iван поступиться йому пiвдесятиною з своєї частки, дак тодi вже Панас i облишить цю справу. Тiльки не поступиться вiн, нi! Ну, то мусить пристати до його вигадки.

I Панас заходився бiля Ивана…

У недiлю в Чорновусi був храм. Грицькова Ївга, однiсши свого сина до сестри, пiшла туди ще звечора: там були в неї родичi, дак вона мала в їх переночувати. Грицьковi дiти дуже намагались, щоб i їх узяти на храм. Де ж таки! Той храм давно вже їм снився! Сусiдина дiвчина Прiся там була i розказала їм про все: що там ярмарок, а на ярмарку такi великi пряники продають: риби золотоперi, конi такi здоровi-здоровi — хоч їж, хоч верхи сiдай!.. I всi золотоголовi!.. Iще продають намиста i стрiчки, i круг церкви з охрестами ходять, i в її сестри, — її сестра в Чорновусi живе, дак, боже, гарними пампушками її нагодовано!.. А ще продають рiжки — солодкi!.. I сопiлки… Та хлопцям кращого над золотоголовi конi не було. Тi конi їм уже й снилися. А дiвчинцi мрiялися такi довгi стрiчки, що аж до п'ят, i рiжки… вона дуже любила рiжки!.. О, прохали ж вони мачуху, щоб узяла! Дак де там!.. Та як вона пiшла, вони всi до татка: нехай вiн їх одведе до тiтки: вона добра, вона їх забере на храм. Тiтка, Грицькова сестра,