Читати книгу - "Майже безпечна"

Рендом навпаки думала, що потрапила у нескінченно повторюваний кошмар. Вона билася в істериці від того, що місяць навмисне вилазить на небо їй на зло. Щоночі він був там, а коли зникав, то на його місці з’являлося сонце, яке постійно за нею слідкувало. І так знову і знову.

Трілліан завбачливо попередила Артура, що Рендом може мати деякі труднощі з новим більш регулярним способом життя, який відрізнявся від того, до якого вона вже звикла, проте Артур не був готовий вислуховувати виття на місяць.

Звісно, він взагалі не був готовий ні до чого подібного.

У нього є донька?

Його донька?

Вони ж з Трілліан ніколи навіть не... чи може все-таки це було? Але він був абсолютно впевнений, що таке запам’ятав би. А як щодо Зафода?

— Ми з різних видів, Артуре, — відповіла на це Трілліан. — Коли я вирішила, що хочу мати дитину, то пройшла через різні генетичні тести і виявилося, що для мене є лише один кандидат. І тільки пізніше до мене дійшло. Я двічі все перевірила. Вони зазвичай тримають такі відомості в таємниці, але я наполягла.

— Хочеш сказати, що ходила у ДНК банк? — запитав Артур, вирячивши очі.

— Так. Але з'явилася вона на світ зовсім не так випадково, як можна подумати по її імені. Хоча частка випадковості все ж є, ти був єдиним донором Homo sapiens, а крім цього дуже частко подорожував.

Артур не зводив здивованого погляду із понурої дівчинки, яка понуро притулилася біля дверей.

— Але коли... як довго...?

— Хочеш дізнатися її вік?

— Так.

— Неправильний.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що не маю і найменшого уявлення.

— Що?

— Ну, скажімо за моїми розрахунками їй десь бизько десяти, але очевидно, що вона набагато старша. Розумієш, я тепер стрибаю туди-сюди у часі. Така робота. Я намагалася брати її із собою, коли могла, але так не завжди виходило. Потім я намагалася залишати її у садочки у паралельних часових зонах, але не зажди могла зорієнтуватися в часі, щоб її забрати. Залишаєш її вранці, а ввечері навіть гадки не маєш скільки їй років буде. Починаєш скаржитися і скандалити, але все марно. Одного разу я залишила її в такому місці на кілька годин, а коли повернулася, вона вже була дівчиною на виданні. Я робила все, що могла, Артуре, тепер справа за тобою. Мені пора на війну, вести репортаж.

Десять секунд після того, як Трілліан покинула їх наодинці були найдовшими в житті Артура Дента. Час, як ми знажмо, штука відносна. Можна подорожувати космічними просторами туди й назад, але якщо робити це на швидкості світла, то коли ви повернетесь додому, виявиться, що ви постаріли лише на кілька секунд, а ваш брат чи сетра близнюк уже прожили двадцять, тридцять, сорок чи скільки завгодно років в залежності від того, як далеко ви подорожували.

Це шокує вас до глибини душі, особливо, якщо ви не знали, що маєте брата чи сестру близнюка. Ті секунди, протягом яких вас не було вдома, не зможуть підготувати вас до проблем нового і, на диво, відстороненого ставлення сім’ї.

Десяти секунд тиші було зовсім недостятньо для Артура, щоб докорінно переглянути свої погляди на життя і на себе самого в світлі раптової появи абсолютно незнайомої йому дочки, про існування якої він ще вранці зовсім не підозрював. Глибокі емоційні родинні зв’язки неможливо утворити за десять секунд, а от полетіти дуже далеко і надовго можна, але Артур почувався безпомічним, збентеженим та заціпенілим, дивлячись на дівчинку на порозі його хатини, яка втупилася в підлогу.

Врешті-решт він виріши, що немає сенсу вдавати, що він не безпорадний.

Артур підійшов і обійняв її.

— Я тебе не люблю, — прошепотів він. — Вибач. Я тебе навіть ще не знаю. Але я намагатимусь, дай мені кілька хвилин.

Ми живемо в дивні часи.

А ще ми живемо у дивних місцях: кожен у своєму власному всесвіті. Люди, якими ми населяємо наші всесіті, лише тіні цілих весвітів, які стикаються з нашим. Вміти бачити цю божевільну складність нескінченних рекурсій і все одно казати щось типу: «О, привіт Ед! Класна засмага. Як там Керол?» вимагає хороших навичок відфільтровування всього непотрібного, які всі мислячі істоти розвинули для захисту себе від розмірковування над тим хаосом, через який їх несе життя невідомо куди. Тому дайте своїй дитині відпочити, гаразд?

Цитата з «Практичних порад по виховуванню дітей у фрактально-психічно-неврівноваженому Всесвіті».

— Що це?

Артур майже здався. Правду кажучи він не збирався здаватися. Він геть зовсім абсолютно не збирався здаватися. Ні зараз, ні коли-небудь ще. Але якби він був би з тих, хто здався б, то зараз найкращий момент, щоб це зробити.

Не беручи до уваги такі дрібниці, як постійна похмурість та неввічливість, благання піти і пограти у палеозойську еру, скарги на відсутність причин постійної наявності гравітації та крики на сонце, щоб воно перестало переслідувати її, Рендом також використовувала його ніж для м’яса, щоб викопувати камінці і жбурляти їх у пікка, за те що вони на неї так дивляться.

Артур навіть не знав чи на Дамюеллі була палеозойська ера. За словами Старого Трешберга, планету знайшли повністю сформованою в пупі гігантської щипавки одного прикрасного врунділка о четвертій тридцять по полудні, та хоча Артур, досвідчений галактичний турист та відмінник з фізики та географії, мав доволі вагомі сумніви щодо цієї історії, він не збирався витрачати час намагаючись щось довести Старому Трешбергу.

Він гірко зітхнув сівши долі і намагаючись випрямити безнадійно зігнутий ніж. Вона б більше йому подобалася, якби вбила його цим ножем, чи себе, чи обох. Так, батьком бути не легко. Він знав, що ніхто ніколи не казав, що ним бути легко, проте проблема навіть не в цьому, а в тому, що він ніколи не просив бути ним.

Він старався як міг. Як тільки в нього з’являлась вільна хвилинка після благодатного процесу творіння сендвічів, він проводив її з нею, говорив з нею, сидів з нею на пагорбі, спостерігаючи як сідає сонце за долиною, в якій розкинулось селище, намагався вивідати щось про її життя та пояснити їй своє. То була нелегка справа. Зона спільного між ними, не беручи до уваги майже