Читати книгу - "Американські боги"

Тінь вперше бачив Середу таким балакучим. Певно, у його нового шефа періоди екстравертності чергувалися зі стадіями тиші та спокою.

— То ти не американець?

— Ніхто не американець. Ніхто не походить звідси. Про це я і кажу, — Середа зиркнув на годинник. — Нам ще треба вбити кілька годин, поки банки зачиняться. До речі, гарно ти попрацював учора з Чорнобогом. Я зрештою переконав би його, але тобі вдалося викликати в нього куди жвавіше зацікавлення, ніж я міг собі сподіватися.

— Це лише тому, що він мене заб’є після всього.

— Не конче. Як ти сам мудро зауважив, він старий, тому вбивчий удар може всього-на-всього... скажімо, паралізувати тебе на все життя. Залишишся безнадійним інвалідом. Отже, якщо пан Чорнобог переживе прийдешні труднощі, на тебе чекає справді світле майбутнє.

— А тут може бути «якщо»? — Тінь скопіював інтонацію Середи, тут же зненавидівши себе за це.

— Став би я пиздіти? — відказав Середа. Вони припаркувалися коло банку, і він змінив тему: — Тут банк, який я збираюсь пограбувати. Ще кілька годин до кінця робочого дня. Зайдімо досередини і привітаймося.

Середа жестом вказав Тіні на двері. Той неохоче вибрався з машини. Якщо старий зібрався утнути якусь дурницю, Тіні зовсім не варто було світитися перед камерами спостереження. Однак цікавість перемогла. Він зайшов до банку, потупив очі долу і став чухати носа, щоб якнайретельніше приховати обличчя.

— Де взяти бланк заяви на депозит, пані? — звернувся Середа до самотньої касирки.

— Отам.

— Чудово. А якби мені треба було покласти гроші на рахунок уночі?

— Ті самі бланки, — усміхнулась вона. — Ви ж знаєте, де вікно для нічних депозитів? Ліворуч від головного входу, в стіні.

Середа подякував, забрав кілька депозитних бланків, посміхнувся на прощання до касирки і вийшов надвір разом із Тінню.

На якусь мить старий зупинився на тротуарі, задумливо почісуючи бороду. Потім підійшов до банкомата і нічного сейфа, вмурованих у стіну біля входу, і уважно їх дослідив. Тоді вони з Тінню перейшли дорогу до супермаркету, де Середа купив шоколадне морозиво для себе і гарячий шоколад для Тіні. У вестибюлі на стіні, поряд із дошкою оголошень, на якій здавали в оренду кімнати і віддавали в хороші руки кошенят та цуценят, висів таксофон. Середа занотував його номер. Вони ще раз перетнули вулицю.

— Нам би не завадив, — ні з того, ні з сього видав Середа, — снігопад. Сильна, добротна, люта заметіль. Я хочу, щоб ти гарненько подумав про сніг.

— Що?

— Бачиш ті хмари, отам, на заході? Зроби їх більшими і темнішими. Згадай сірі небеса і пронизливі арктичні вітри. Науявляй сніг.

— Навряд чи з цього щось вийде.

— Бздури. А якщо й не вийде, то ти якийсь час помовчиш і не відволікатимеш мене, — відрізав Середа, відчинивши машину. — Наступна зупинка «Кінко». Поїхали.

Сніг, думав Тінь на пасажирському сидінні, посьорбуючи гарячий шоколад. Лапаті сніжинки збиваються докупи і кружляють, падають, прорізають повітря, клапті білого на тлі сталево-сірого неба, сніг, що його відчуваєш на смак, — холод і зима, сніг, що нерішуче цілує обличчя, перш ніж заморозити насмерть. Тридцять сантиметрів снігової цукрової вати, яка утворить новий казковий світ і зробить усе невпізнавано-гарним.

Середа щось говорив.

— Вибач? — перепитав Тінь.

— Я сказав, ми на місці. А ти десь блукав собі думками.

— Я уявляв сніг.

У «Кінко» Середа попросив накопіювати депозитні бланки з банку. Крім того, він замовив у клерка два набори по десять візитівок. Тінь відчув, що у нього розболілась голова, а між лопаток закололо. Цікаво, думав він, чи це попередня ніч на канапі дається взнаки таким дивним чином, чи не спав він у незручній позі?

Середа вмостився перед комп’ютером, щоб написати листа, а потім прикликав клерка, аби надрукувати кілька оголошень на великих аркушах.

Сніг, думав Тінь. Там, у вищих шарах атмосфери, досконалі, дрібнесенькі кристалики за якусь хвильку формують пилинки, кожна з яких — мереживний витвір мистецтва. Поки снігові кристалики падають, вони збиваються в сніжинки і вкривають Чикаґо, сантиметр за сантиметром...

— Тримай, — Середа простягнув Тіні чашку купленої в «Кінко» кави, на поверхні якої плавав не розчинений до кінця згусток сухих рослинних вершків. — Певно, що досить, так?

— Досить чого?

— Досить снігу. Ми ж не хочемо, щоб місто паралізувало?

Кольором небо нагадувало порепаний асфальт. Насувався снігопад. О, так.

— Це що, і справді я зробив? — здивувався Тінь — Тобто... Це ж точно не я зробив. Чи я?

— Пий свою каву, — відрубав Середа. — Погань, але голова не так болітиме.

І після паузи додав:

— Молодець.

Середа розрахувався з клерком у «Кінко», забрав свої листи, оголошення і візитівки та вийшов надвір. Відчинив багажник машини, спакував папери у велику чорну металеву валізку — на кшталт тих, які носять інкасатори, — і знову зачинив багажник. Передав Тіні візитівку.

— Хто в біса такий, — здивувався Тінь, — А. Геддок, голова відділу безпеки «Служби безпеки А1»?

— Ти.

— А. Геддок?

— Ага.

— І що ж означає А.?

— Альфредо? Альфонсо? Авґустин? Амброз? Вибирай, що тобі до смаку.

— Ага. Ясно.

— А я Джеймс О’Ґормен. Для друзів Джиммі. Бачиш? В мене теж є візитівка.

Вони повсідалися в машину. Середа продовжив:

— Якщо ти зможеш думати «А. Геддок» так само, як ти думав «сніг», в нас буде гарнесенька купка грошей, аби сьогодні ввечері влаштувати частування для моїх друзів.

— А якщо сьогодні ввечері ми опинимося у в’язниці?

— Тоді моїм друзям доведеться шукати частування десь-інде.

— Я не збираюсь вертатися за ґрати.

— А тобі не доведеться.

— Ми ж, здається, домовилися, що я не робитиму нічого протизаконного.

— А ти і не робитимеш. Можливо пособництво, скажімо, співучасть у невеличкій змові, і, певно, отримання крадених грошей... але повір мені, ти вийдеш з цього сухесенький, як гусак з води.

— Це до чи після того, як твій підтоптаний слов’янський Арнольд Шварценеґґер одним махом розтрощить мені череп?

— Він слабує на очі, — відмахнувся Середа. — Навряд чи він узагалі спроможеться по тобі влучити тією кувалдою. А зараз ми