Читати книгу - "The Russia Conundrum, Mikhail Khodorkovsky"

На останнє питання, мабуть, найлегше відповісти. Історично залізний кулак російського авторитаризму придушував прояви народного невдоволення, але це не розвіяло недовіри до системи управління, яка привласнює собі всю владу і відмовляється поважати верховенство права і права своїх громадян. Цікаво, чи зможете ви здогадатися, хто написав наступне - і коли це було написано:

Фундаментальним принципом російського правління завжди був самодержавний правитель, який поєднує в собі всю законодавчу і виконавчу владу і розпоряджається всіма ресурсами країни. Цей принцип не має жодних обмежень. Коли повноваження правлячої влади необмежені - до такої міри, що у підданих не залишається ніяких прав, - тоді така держава існує в умовах рабства, а її правління є деспотичним.

- *

Цей опис можна з точністю застосувати до автократії Комуністичної партії або Володимира Путіна, але насправді він був написаний у 1809 році Михайлом Сперанським, радником царя Олександра Першого. Сперанський нарікав на те, що Росія ніколи не була правовою країною, словами, які чудово описують стан справ сьогодні.

За самодержавного правління не може бути кодексу законів, бо там, де немає прав, не може бути неупередженої рівноваги між ними… немає нічого, крім свавільних рішень правителя, що приписують громадянам їхні обов’язки до того часу, поки самодержець не вирішить їх змінити. Право повністю залежить від самодержавної волі, яка одна створює його, одна засновує суди, називає суддів і дає їм свої правила… як їй заманеться.

- *

Сперанський дійшов висновку, що відсутність правосуддя, закону і захисту від примхливої влади душить ініціативу і прогрес, в результаті чого країна залишається загрузлою в примітивній відсталості. Сьогодні в путінській Росії закон продовжує зневажатися і обходитися на користь диктатури людей, які окупували Кремль. Для них закони існують лише для того, щоб прикрити деспотизм атрибутами легітимності, фіговим листком для політичного примусу, який робить систему нездатною до конструктивної еволюції.

Правова система країни не повинна бути вираженням одноосібної волі правителя, вона має бути консолідованою волею громадянського суспільства в цілому. Саме це дозволяє державі функціонувати на основі згоди, коли громадяни підкоряються закону, бо поважають його основи. Такі закони мають бути побудовані на незмінних принципах, які не підлягають змінам за примхою моменту, і вони повинні прийматися незалежним, вільно обраним парламентом. Допоки персоніфікована автократія залишається єдиною політичною конфігурацією, відомою в Росії, перспективи прогресу невеликі.

Відсутність правового захисту приватної власності перед обличчям хижої, загарбницької держави продовжує підривати довіру до Росії. - Яка користь від законів, що закріплюють власність за приватними особами, - писав Михайло Сперанський, - коли сама власність не має твердої основи в жодному відношенні? Яка користь від цивільних законів, коли їх скрижалі в будь-який момент можуть бути розбиті об перший-ліпший камінь свавілля? Як можна впорядкувати фінанси в країні, де немає довіри до закону?

Відсутність віри в захист закону призвела до відтоку капіталу і людей з Росії, падіння кількості довгострокових проектів, що фінансуються поза державним бюджетом, а також до шаленої корупції і розкрадання державної власності, які з’їдають понад 10% ВВП.

За часів Путіна держава не лише знехтувала розвитком інтелектуального потенціалу країни; її хижацька політика щодо бізнесу та попрання прав особистості також сприяла масовому відтоку людських талантів, зокрема, вершків російських молодих підприємців. Це люди, яким необхідно відчувати себе незалежними та безпечними в умовах демократії, тому державницька ідеологія, яка пронизує нашу країну, спонукала їх до еміграції. Можете собі уявити, якої шкоди це завдало. Якщо 25-річний підприємець вирішує виїхати з Росії, країна втрачає мільйони доларів потенційного доходу, що повертаються в економіку. А таких підприємців і висококваліфікованих спеціалістів щороку виїжджають з Росії сотні тисяч.

За офіційними даними, за два десятиліття після розпаду Радянського Союзу Росію покинули 4,5 мільйона людей, але експерти сходяться на думці, що реальна цифра набагато вища. Звіт 2016 року показав, якої шкоди завдав цей відтік мізків. Більшість тих, хто емігрував на Захід, були людьми з потенціалом, які відчували, що не можуть розвиватися на батьківщині - науковці, студенти, підприємці та бізнес-лідери. З 2000 року зросла кількість самостійно заможних емігрантів, серед яких колишні урядовці, сім’ї політиків, представники фінансової та бюрократичної еліти. Причини їхнього від’їзду варіюються від низьких зарплат і недостатнього фінансування науки та освіти до нестабільного бізнес-середовища, поширеної корупції, побоювань за особисту безпеку і бізнес-активи, слабкості державних інститутів і недовіри до правоохоронної та судової систем. Еміграція, йдеться у звіті, не лише позбавляє країну найактивніших членів суспільства, але й прирікає решту на повільніший розвиток.

Країна з такими багатими людськими і матеріальними ресурсами, але з таким рівнем бідності, як Росія, повинна досягати темпів зростання від 6 до 7 відсотків. Все, що потрібно для того, щоб Росія досягла канадських стандартів життя протягом десятиліття, - це прихильність до законності та ділової доброчесності. Два століття тому Михайло Сперанський пояснив цареві Олександру, як можна скинути тягар самодержавного минулого Росії і відкрити двері до кращого майбутнього. Він розробив плани вільно обраних місцевих рад, національного парламенту і чудовий проект конституції, що гарантував громадянські права і поділ влади, кінець поліцейської держави і свободу преси. Але Олександр відмовився, і на третьому десятилітті правління президента Володимира Путіна перспективи політичної реформи та економічної модернізації все ще залишаються віддаленими. Довіра між Росією та західними урядами перебуває на рекордно низькому рівні. Це погано позначається на добробуті російського народу і захисті його прав людини. Це затьмарює привабливість Росії як місця призначення для західних інвестицій. І несе в собі ризик політичних помилок і гамбітів, які можуть призвести до конфлікту. Як бізнес-лідер, я гостро усвідомлюю, як путінське керівництво душить економічне процвітання. Але справа не лише в цьому. Воно згубно впливає на моральний добробут країни. Воно душить сьогодення нашої країни, наш народ і наше майбутнє.

Що стосується значущих економічних змін, то на шляху до них стоїть кілька перешкод. Перша - це внутрішні інвестиції. Мало того, що значна частина державних витрат є непродуктивною, влада також утримує інвестиції, необхідні для модернізації економіки. Окрім банальних цілей розкрадання та самозбагачення, обґрунтуванням такої політики є накопичення резервів та уникнення залежності від західних країн.

По-друге, західні санкції, запроваджені у відповідь на військову та диверсійну діяльність Путіна за кордоном, вже обмежили