Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

рознеслася навколишніми селами, всією гміною і повітом. Перед млином Прокопа Мельника знову почали збиратися вози, які привозили хворих з близьких і щораз дальших селищ. Слава Вільчура за роки його відсутності не тільки не зменшилась, навпаки, ще більше зросла, а історія його життя стала такою собі місцевою легендою, яка пістрявіла найфантастичнішими доповненнями. Йому не тільки приписували чудотворні властивості, але й розглядали як таємничого посланця позаземних сил. Тому його повернення було сприйняте майже з релігійним захопленням. Селяни, незалежно від конфесійної приналежності, вже на подвір’ї млина знімали шапки, і ніхто з них не наважувався крикнути чи навіть заговорити голосніше. Прийом хворих починався з раннього ранку і з невеликими перервами тривав майже до заходу сонця.

Вже за кілька тижнів Вільчур переконався, що ресурси його аптечки дуже швидко закінчуються і потребують серйозних вливань. Нові закупівлі потребували значних витрат. У світлі цієї реальності Вільчур розумів, що ні за яких обставин у нього не буде достатньо грошей, щоб побудувати і наповнити навіть маленьку лікарню.

– Ви знаєте, – сказав він одного разу Люції, – здається, з нашої лікарні нічого не вийде, а вам доведеться постійно жити в Радолішках, бо тут немає місця.

– Я не скаржуюся на перебування у цієї добродушної жінки, – весело відповіла Люція. – А щодо місця тут… знайшлося б для мене, якби мешканці млина були гостинніші.

Професор обурився:

– Що ви таке ви кажете? Вони можуть слугувати зразком гостинності для всіх.

Вона засміялась:

– Але я не про них кажу.

Вільчур усе ще не розумів:

– Не про них? Тож про кого?

– Я не кажу про давніх мешканців млина, лише про нових. – І Люція глянула професорові в очі.

Вільчур зрозумів і, засоромлений, відвернув голову. Щоб якнайшвидше уникнути цієї болючої теми, почав говорити:

– Бачите, я не передбачав такого великого напливу пацієнтів та витрат лікарських засобів. Деякі, на жаль, коштують дуже дорого… І тепер я мушу розпрощатися з надією на побудову лікарні…

Він щиро переживав із цього приводу, оскільки насправді часто привозили хворих, яких до операції або після неї слід було тримати під рукою кілька днів. На щастя, літо цього року було тепле і пацієнти могли ночувати на свіжому повітрі на розпряжених возах або в коморі.

Одного разу Прокіп, ідучи ввечері до містечка з Люцією, запитав її:

– А що ж то професор останнім часом такий сумний?

– Сумний, бо у нас не вистачає грошей, щоб побудувати лікарню, – пояснила Люція.

Прокіп здивувався.

– Як це? А люди казали, що він багатий чоловік.

– Він був багатий, але його багатство не хвилювало. Дещо пороздавав, решту забрали, і йому лишилось не багато.

Прокіп нічого не сказав і глибоко задумався. Наступних кілька днів мовчки ходив, нарешті наказав Віталісу запрягти кобилу в бричку і, нікому нічого не сказавши, поїхав. Повернувся лише ввечері, але наступного дня знову повторилося те саме. Усі в млині були заінтриговані поведінкою Прокопа. З’явилися різні здогадки, але ніхто не наважився його напряму запитати, а він не квапився давати пояснення.

Василя найбільше хвилювали маневри батька. Невідь-звідки прийшла йому в голову думка, що йдеться про його особу, що батько здійснює свої таємничі виїзди у пошуках майбутньої невістки. З багатьох причин Василь заздалегідь був переконаний, що вибір батька не припаде йому до смаку. Вихований з дитинства під рукою Прокопа, під рукою твердою, сильною і наполегливою, він не міг уявити якось принципово піти проти батькової волі. Лише переконання могло щось тут зробити, причому переконання того, з чиєю думкою батько захотів би рахуватись.

Результатом такої тривоги Василя стало те, що одного вечора, коли хворі вже роз’їхались, він постукав у двері прибудівки. Вільчур був зайнятий прибиранням різних лікарських інструментів. Омела розставляв на полицях пляшечки і баночки.

– Ну, що ти скажеш, Василю? Як там, багато помолу було сьогодні? – спитав Вільчур.

– Е, не дуже. Відомо, як то перед новим врожаєм. Тепер збіжжя менше, але хворих більше. Голодного швидше хвороба чіпляється.

Запала мовчанка.

– Сідай, Василю! – сказав Вільчур. – Мабуть, маєш якусь справу до мене.

– Справу й не справу. – Василь почухав за вухом. – От, хотів поговорити, попросити поради.

– Поради? – Вільчур поглянув на нього. – У чому ж можу тобі дати поради?

Василь подивився на Омелу і неохоче сказав:

– Такі секретні справи…

Вільчур усміхнувся.

– Ну, добре. Я зараз закінчу, і підемо до лісу. Треба подивитися, чи зацвів чебрець. По дорозі й поговоримо.

Омела обізвався, здавалося б, нейтральним тоном:

– Я з радістю вас супроводжуватиму. Мені подобається чебрець і секретні справи. І тут мені нема чого робити…

Потім зробив паузу і додав:

– Сьогодні треба було б ще зробити настоянку на тих корінцях валеріани, але якийсь п’яниця випив весь спирт і в мене вдома немає ані краплі. Тож я піду з вами.

Василь кахикнув.

– Гм… Мати там ще має пів пляшки спирту.

– Має? – зацікавився Омела. – Ото часи, коли навіть матері замість молока мають спирт. Але як же я, мій дорогий Роху Ковальський[55], дістану цю рідину від твоєї шановної матусі? Це жінка, з якою не можна домовитись, вона готова звинуватити мене у будь-яких особистих інтересах щодо цієї картоплі в рідкому стані. Чи можу я довіритися твоїй винахідливості, юначе, і довірити тобі функцію транспортування цієї пляшки?

Василь невпевнено подивився на нього.

– Якщо це, то ні. Але її принести вам можу.

– Тож поспішай. Чого чекаєш? Не бачиш, як час втікає у пісочному годиннику дійсності? Time is money[56].

Коли Василь пішов, Омела продовжува далі:

– У твоєму мовчанні, цісарю, можу відчитати невдоволення моїм вчинком. Тобі б хотілось, щоб я напоїв алкоголем ті нещасні корінці. Ось твій гуманітаризм! З одного боку, radix valerianae[57], з другого – homo sapiens, serenissimus rex naturae[58]! І ти обираєш корінці. Звичайно, корінці. І з якою метою? Щоб поїти цією настоянкою волоцюг, пройдисвітів, селюків, у яких і так слабкі нерви.

– Не завжди, – заперечив Вільчур.

– Завжди, махараджо. Я вже довший час спостерігаю за ними. Це істоти з чутливістю амеби. Відрізаєш їм різні кінцівки, зашиваєш черево, проколюєш епідерміс, а вони навіть не писнуть.

– Важка праця з дитинства навчила їх стійкості та терпіння до болю, – зауважив Вільчур. – Візьми, друже, до уваги те, що вже кількарічні діти на селі не ледарюють. Іноді такий малюк несе вантаж, який ти б не поніс занадто далеко. Вони босоніж ходять по стерні й по камінні. Вони звикають до спеки, морозів і дощу. Це все загартовує.

– І притупляється, притупляється чутливість, мілорде. Не лише фізична. Ти ніколи не замислювався, шановний ескулапе, над питанням про видимість явищ?.. Це питання розмірів світу. Розмірів і багатства. З чого складається, наприклад, світ такого пирію, звичайного пирію, який росте під вікном? З більш-менш плодючих ґрунтів, з більшим або меншим вмістом поживних солей і води, повітря та плюс світла. Ось і все. Сюди можна було б ще додати момент епілогу: морду корови та кілька рухів її нижньої щелепи. І візьми тепер свій світ. Вже насправді і l’embarras de richesse[59]: кольори, звуки, тонкощі смаку і запаху, відчуття руху, температури, розташування відносно центру землі та дотик, що сприяє зору, і, зрештою, форми! Далі –