Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— О, це вас ще більше здивує. Моя чаша для пуншу зберігається разом із набором рідкісних старовинних черпаків у дерев'яній скрині, що має форму піраміди, похилі сторони якої сходяться на верхівці.

— Що ж, я вражений, — зізнався Дайсон. — Тоді давайте продовжимо. Як щодо інших знаків? Щодо армії, назвімо так перший знак, і серпа чи то півмісяця?

— Власне, з цими двома я не в змозі провести жодної паралелі. В будь-якому разі, ви бачите, що моєму зацікавленню можна знайти виправдання. Я дуже засмучуся, якщо втрачу бодай щось із моїх рідкісних коштовностей. Практично всі предмети передавалися в моїй родині з покоління в покоління. Тому я не можу викинути з голови думки про те, що якісь негідники намислили мене пограбувати, щоночі передаючи один одному сигнали.

— Правду кажучи, — мовив Дайсон, — я не знаю, що й думати. Мені відомо не більше, ніж вам. Звісно, ваша гіпотеза видається єдино можливою, яка пояснює викладені вами факти, та в ній просто величезні невідповідності.

Дайсон відкинувся у своєму кріслі, і тепер двоє чоловіків, дивлячись один до одного, сиділи насуплені та спантеличені такою дивною загадкою.

— Між іншим, — заговорив Дайсон після тривалої мовчанки, — які гірські породи домінують у вашій місцевості?

Містер Воан звів на нього погляд, вочевидь здивований таким запитанням.

— Якщо я не помиляюся, давній червоний пісковик та вапняк, — він відповів. — Ми живемо оддалік від вугленосної товщі.

— Але ж у пісковику чи вапняку немає кременю?

— Ні, я ніколи не бачив його в полях. Тому, зізнаюся, це мене дещо здивувало.

— Ще б пак! Це дуже важливо. До речі, які за розміром були кремінні камінці, з яких було викладено візерунки?

— Я якраз прихопив один із собою, підібрав його сьогодні вранці.

— З півмісяця?

— Саме так. Ось.

Він простягнув невеличкого камінця завдовжки близько трьох дюймів, що звужувався на кінці.

Дайсонові очі загорілися від збудження, коли він узяв до рук камінця, якого йому простягнув Воан.

— Безумовно, — сказав він після деякої паузи, — з вами сусідять доволі цікаві персонажі. Сумніваюсь, однак, що вони зазіхають на вашу чашу. Чи відомо вам, що це — кремінний наконечник стріли, що є не лише надзвичайно давнім, але й унікальним у своєму роді? Я бачив різні зразки з усіх куточків світу, але цей наконечник має доволі своєрідні особливості.

Він відклав свою люльку і вийняв із шухляди книжку.

— У нас вистачить часу, щоб встигнути на потяг до Каслтауна, який вирушає о 5:45, — сказав він.

2. Очі на стіні

Дайсон глибоко вдихнув гірське повітря, насолоджуючись магією краєвиду, що відкривався перед ним. Світало, він стояв на терасі перед домом Воана. Предок нинішнього господаря побудував його на схилі пагорба, під шатром дрімучого пралісу, що оточував будинок з трьох боків, а з четвертого, південно-західного, пагорб плавно стікав униз у долину, де струмок звивався загадковими вигинами, а за його плином спостерігали темні блискучі крони вільх. На розташовану в цьому затишному місці терасу не задував вітер, а вдалині непорушно стояли дерева. Лиш один звук порушував тишу — до Дайсона долинав шум струмка, що десь внизу співав пісню чистої води, яка, торкаючись каміння, утворювала брижі, шепотіла й дзюркотіла, впадаючи в темні глибокі води. Через той струмок, що протікав прямо біля будинку, був перекинутий міст із сірого каменю з арковими підпорами — такий собі уламок середніх віків, а позаду моста фортечним муром здіймалися пагорби, округлі, зарослі темним лісом та низькорослими хащами, але на їхній верхівці не було жодного дерева, виднілися тільки клапті сірого моху та папороть, листя якої вже пожухло на кінчиках. Дайсон дивився на всі боки, на північ і на південь, але незмінно бачив перед собою праліс, ланцюг пагорбів і струмок, що звивався поміж них. Усе тьмяне й сіре у ранковому серпанку попід сірим небом, застигле в тривожній тиші. І раптом цю тишу сколихнув голос Воана.

— Я думав, що через втому ви не зможете так рано прокинутися, — сказав він. — Бачу, ви насолоджуєтеся краєвидом. Тут справді гарно, хоча мені чомусь здається, що коли старий Мейрік Воан будував цей дім, він не надто переймався видами. Неоковирний, сірий і сталий, правда?

— Так, але як він вписується в цю місцевість! Будинок немов є частиною композиції із сірих пагорбів та сірого моста внизу.

— Боюся, я марно вас сюди затягнув, Дайсоне, — мовив Воан, коли вони прогулювалися терасою. — Сьогодні вранці я ходив на те місце, та не знайшов навіть натяку на знаки.

— Невже? Що ж, гадаю, нам варто піти туди вдвох.

Перетнувши газон, вони пішли доріжкою через зарості падуба до задньої частини будинку. Зупинилися біля воріт в огорожі, й Воан показав на стежку, що звивалася вниз у долину і вгору понад лісом.

— Це тут, — сказав Воан, окреслюючи місце на траві. — Я стояв на тому самому місці, що й ви, того ранку, коли вперше побачив камінці.

— Зрозуміло. Того ранку була армія, як я називаю той візерунок, тоді — чаша, потім — піраміда, а вчора — півмісяць. Який дивний камінь, — зауважив він, вказуючи на брилу вапняку, що виростала з дерну прямо попід стіною. — Виглядає як карликовий стовп, але думаю, він нерукотворний.

— Я теж так думаю. Проте, схоже, його сюди звідкілясь принесли, оскільки ми стоїмо на червоному піщанику. Камінь, поза сумнівом, використали для спорудження фундаменту якогось давнішого будинку.

— Цілком імовірно, — Дайсон уважно дивився довкола себе, знизу вгору міряючи поглядом стіну і вдивляючись у дрімучий ліс, що мало не нависав над садом, через що навіть вранці місцина була огорнута темрявою.

— Гляньте сюди, — врешті озвався Дайсон. — Цього разу — це точно справа рук дітлахів. Подивіться ось на це. — Він нахилився, вдивляючись у вицвілу теракотову поверхню крихких цеглин стіни. Воан підійшов ближче, намагаючись роздивитися те, на що вказував Дайсонів палець, і побачив ледь помітний знак трохи яскравішого кольору.

— Що це? — запитав він. — Нічого не розумію.

— А ви погляньте ближче. Хіба не видно, що хтось намагався зобразити людське око?

— А, тепер зрозуміло, що ви маєте на увазі. У мене не дуже добрий зір. Але таки справді,