Читати книгу - "Спустошення"

Ферра в «Ель Буллі», вечеряло у знаному своєю простотою «Нома» в Копенгагені — загалом, випробувало на собі добру частину мішленівського довідника. Десь о цій порі Аркадієвого життя ми з ним і зустрілися — Чапа уже був знаною в кулінарних колах людиною, міцно стояв на ногах, мав двох дітей — синові було чотирнадцять, а доньці — вісім, у нього були вивірені часом і життєвим досвідом принципи, а я — лише початківцем у світі гастрономії, по суті, вискочка, що завдяки галасливості й епатажу зумів зробити ажіотаж довкола власної персони, без сім’ї і стабільного заробітку, з купою нереалізованих амбіцій і завищеною самооцінкою. Наша дружба була дивною — зараз я не можу зрозуміти одного: для чого він терпів усе це? Адже я був завідомо невихованим, безпардонним і нахабним, як і пристало молодому левові, який береться пробувати пазурі на старших. Аркадій був не такий. Він читав біографії англійських королів, любив Війона і Пастернака, колекціонував джазові платівки і записи Глена Гульда. «Що він знайшов у мені?» — це запитання почало приходити до мене лише по кількох роках спілкування з ним, коли я зрозумів, що ані мої дошкульні репліки, ані шпильки, пущені з приводу смаків і переконань Аркадія, на нього не діють і він продовжує ставитися до мене рівно, як і на початку нашої дружби — не зближаючись занадто, але й не припиняючи спілкування. Він був людиною зрілою, що повністю розкрилася, з чіткими позиціями і широкими пізнаннями, натомість я — скоростиглий продукт інтернетизації, вистрибок, що оперує поверхневою ерудованістю і понахапуваними на «Лепрі» мемами й уп’ячками.

У наших стосунках не було поспіху — не було відчуття, що між нами щось може закінчитися. Варто було мені пересититися гонитвою за новою славою, новими розвагами і перемогами, як сама собою виникала думка подзвонити Аркадієві й зануритися у наші неспішні бесіди, смакуючи добру вечерю в спокійному презентабельному місці — і завершити вечір екзистенційним піком у напруженому, злагодженому мовчанні, коли все вже сказано і залишається лише дослухатися до бриніння сердець і життя — під кальян або під п’яточку сортової марихуани.

Аркадій чекав на нього, гортаючи сторінки вчорашнього «Коммерсанта».

— Ваш лист був розпачливим, — з теплом сказав Аркадій. — Що сталося?

— Народився в епоху змін, — відповів Федір, сідаючи навпроти. — Мені каву американо, будь ласка. Без молока.

Офіціант пішов виконувати замовлення.

— У вас проблеми, Федоре. Я правильно розумію? Якщо треба, я можу допомогти з грішми. Або з прокуратурою.

— Маю дилему. Я за природою фаталіст — вірю в обумовленість. Та зараз я, за примхою долі, змушений трохи змінити свої погляди... Зайняти активнішу позицію, я так сказав би. Мені було притаманне споглядання. Я шоумен, та я ніколи не претендував на те, щоб змінювати цей світ. Можливо, колись давно щось подібне жило в мені... Якщо чесно, я завжди соромився цього бажання, а зараз воно прокинулося знову і стало для мене провідним... — Федір затнувся, не певний, чи варто відкривати Аркадієві все, що відбувається. — Скажемо так, унаслідок певного вчинку у мене почалися масштабні зміни в житті. Я звільнився зі старої роботи і вирішив не повертатися на телебачення. Повністю змінив напрямок діяльності і влаштувався зараз на роботу до однієї дуже впливової людини... І крім того, у мене, схоже, з’явилася... гм... з’явилася близька людина. Усі ці зміни такі раптові для мене, що вони мене змушують задуматися, чи дійсно я живу своїм життям і чи справді хочу йти далі в той новий світ, який зараз переді мною народжується. Це... це схоже на магію. Ще місяць тому я в розпачі молив про зміни, а тепер боюся, що цих змін занадто багато... Тепер я розумію, що мені цілком подобалося моє старе життя... У ньому була якась своя приємна рутина, і там не потрібно було так серйозно задумуватися над тим, що відбувається. Одним словом, здається, це все і називають кризою. У мене на День народження, можна сказати, прийшло своєрідне протверезіння. Я поспілкувався з одним молодим хлопцем, співаком, може, ви знаєте — Лулу Октябрьовим.

— Це той, що викинувся з вікна?

— Так, — кивнув Федір. — І я брав у нього інтерв’ю напередодні тієї трагедії. Наші світогляди настільки співпали... Я подумав, що ми стали б чудовими друзями — двоє таких цинічних, бувалих, молодих... І тут наступного дня ді­знався, що він, власне, це саме... Вийшов з вікна... У мене, пригадується, тієї ночі була така ж думка... Пригадую, як я стояв на балконі, курив і думав, наскільки було б мені легко зараз без зайвих думок узяти і полетіти з вікна, уявити, що все це сон... Я сам не знаю, що тоді мене втримало. А на ранок я дізнався, що Лулу теж стояв на балконі, і теж, напевне, курив. І ці дві події якось наклалися одна на одну — взявся за голову. Я спробував спитати себе — куди ж я прямую? Нещодавно я говорив з одним приятелем... Останні події у моєму житті змусили мене почати якось глибше вникати в питання віри, а це не зовсім та тема, якою я цікавився останні роки. Я відчуваю, як нові сили починають діяти в моєму житті. Але не знаю ні їхнього імені, ні їхніх намірів, і в мене природно виникає страх за те, куди я рухаюся. Чи маю я право туди йти. Чи не втікаю від свого призначення, яке, можливо, лежить деінде. Почало формуватися своєрідне розщеплення. Коли я різко вирішив поміняти свою ситуацію — пішов з роботи, познайомився з деякими новими людьми — я наче різко вискочив з того сценарію, який мав би відіграти — сценарію успішного телеведучого в піку кар’єри. За моїми відчуттями, я мав би йти зараз у зовсім іншому напрямку — просуватися на телебаченні, організовувати нові проекти... У мене, можна сказати, почав розвиватися своєрідний містичний страх, що зараз я, зі своєю новою роботою, ступаю на якусь невідому територію. Туди, де мене не було до цього. І де не мало би бути. Від цього я, чесно кажучи, почуваюся доволі беззахисно. А це, своєю чергою, змушує шукати якоїсь підтримки — в розумі, в раціональному. Я ніби пробудився і став активно діяти. І цим самим ніби перейшов якісь кордони, які раніше переступати не наважувався. Тепер мені трапляються нові люди, цікаві люди, але я не певен, чи це мої люди. Чи маю я право, скажімо, будувати з ними стосунки... пов’язувати наші долі... Нове життя постає, але наскільки воно реальне... Я почуваюся трохи наче герой «Соляриса», який закохався у подобу, створену Солярисом, сильніше ніж у власну