Читати книгу - "Зерно правди"

— Так, польським дітям нарешті нічого не загрожує.

— Ви про ритуальні вбивства? Ви що, за ідіота мене маєте? Гадаєте, що нормальна людина може серйозно сприймати ці дурниці, ці міські легенди про моторошні, буцімто реальні події?

— Кажуть, у кожній легенді є зерно правди, — провокаційно закинув Шацький.

— Розумієте, я про це й кажу. Достатньо слова критики, і я вже, звісно, фашист, ладний крокувати містом зі смолоскипом, репетувати, що польську дитину на мацу викрали. Країна забобонів, брехні, упереджень та істерії. Важко тут бути патріотом.

Шиллер замовк, замислившись над своїми словами й запевне помітивши в них якусь вражаючу навіть для самого себе глибину.

— Шиллер, — благоговійно промовив Шацький. — Питомо польське прізвище.

— Ви не глузуйте, це старовинний польський аристократичний рід з України, прочитайте «Славу й хвалу».

— Щось я не надто полюбляю Анджеєвського.

— Івашкевича.

— Вічно я плутаю цих соцреалістичних гомосеків, — Шацький дурнувато всміхнувся.

Єжи Шиллер обдарував його сповненим зневаги поглядом, розлив решту води до склянок і подався на кухню, мабуть, по нову пляшку. Шацький міркував. Він розмовляв уже достатньо довго, щоб вивчити реакцію співрозмовника, тож він уважав свій внутрішній детектор брехні настроєним. На додачу він виставив себе ідіотом, а це завжди корисно. Час перейти до справді важливих речей. Почувався спокійним, бо був переконаний, що не вийде від Шиллера, упіймавши облизня. Щось-таки він довідається. Ще не знає, що саме, але довідається, це точно. І це буде щось важливе.

4

Двоє поляків, Єжи Шиллер і прокурор Теодор Шацький, які провадили довгу розмову, не усвідомлювали кількох речей. Шацький — що всупереч інтуїції та сподіванням, він анітрохи не наближується до швидкого розв’язання справи, навпаки, кожна хвилина дискусії віддаляє його від цього фіналу. Шиллер — що нудьгуючий вираз обличчя прокурора — це маска, і що його зростаюче переконання в тому, наче слідчий — типовий некомпетентний чиновник, далеке від правди. Обидва — що вони належать до надзвичайно нечисленної групи сандомирян, які можуть, проте не переглядають сьому серію про пригоди отця Матеуша.

Ірена і Януш Ройські до жодної меншості не належали, тож сиділи собі рядком на дивані, шкодуючи, що це не канал «Польсат», де під час перерви на рекламу можна збігати попісяти, заварити чай і обговорити попередні події. Артур Жмієвський саме здійснював огляд місця злочину в занедбаному притулку для старих, пожилець якого не без чужої допомоги відійшов на той світ.

— Де вони це знімали? Бо точно не в нас. Стільки галасу довкола цих зйомок, а потім отець Матеуш хіба що на велосипеді по ринку поїздить туди-сюди. Не заздрю я йому, по тій бруківці.

Ройська не заглиблювалася в дискусію, чоловікові нарікання перестала помічати ще років двадцять тому, посередині їхнього спільного життя. Зараз її мозок сприймав їх як тло, і це навіть не заглушувало діалогів на екрані.

— Або початок. Бачила, як отець Матеуш відкриває новий кінотеатр? Ксьондз! Кінотеатр! У Сандомирі! Та ж ця чорна мафія відібрала в нас кінотеатр біля кафедрального. Бо виявилося, що то все костьольні землі, аякже, то вони їх отримали назад і влаштували там будинок культури, де нічого не відбувається, про всяк випадок, щоб єпископ з вікна не бачив, як молодь на американські фільми ходить і не дивився на розпусту. І що? І немає кінотеатру в Сандомирі. Ну, хіба що в «Отці Матеуші».

— Не блюзни.

— Це не блюзнірство. Я про Бога жодного слова лихого не сказав, а про церковників і сценаристів можу говорити, скільки влізе. Польський детектив, тримайте мене, та такий самий детектив, як і все інше. Що це за детектив, у якому нічого не відбувається, а крім того від самого початку відомо, в чому справа. О, диви-но, Малиняк. Як його звати?

— Клосовський. То нащо дивишся?

— Бо хочу побачити своє місто по телевізору. І звичайно, нічого не вийде, бо вони це здається десь під Варшавою знімають, тут ані костьола, ані захристії, лише ринок і велосипед. А відділок у податковій — оце клас. Крім того, пригадуєш, як ми ходили на каву, і вони саме знімали? Треба дивитися, невідомо, у яку серію попадемо, то я всі записую про всяк випадок. О, глянь, Турецький.

— Турецького грав Гайос, а це Сюдим.

— Навіть незле виглядає, не можу зрозуміти, нащо його ці графомани до притулку вперли.

— Та ж він директор.

— Ага. Як думаєш, нас діти теж віддадуть до притулку для старих? Я розумію, що це неприємна тема, та може, ми самі маємо їм про це сказати? Знаю, що ми почуваємося молодими, але мені вже сімдесят, тобі шістдесят сім, не можна про таке не думати. Для мене проблема щодня видиратися на третій поверх. Та й дітям було би легше, якби нами хтось опікувався, їм же спокійніше. Насправді мене цей притулок не лякає, аби ми тільки разом були.

Ройська схопила чоловіка за руку, обоє були однаково зворушені. На екрані Артур Жмієвський у своєму сандомирському костьолі під Варшавою звертався до вірян, аби ті молилися за самотніх і стражденних, щоби ті зазнали любові, бо ніколи не пізно любити й щоб тебе любили. Ройський погладив дружину по руці, іноді вона думала, чому чоловік постійно з нею балакає, якщо вони можуть ідеально порозумітися без слів. Така собі загадка.

— Знаєш, я тут про Зиґмунта подумала.

— Того, що в серіалі? — бо потерпілого звали Зиґмунтом.

— Ні, про нашого Зиґмунта...

— А взагалі дивно, що всім із цим іменем уже виповнилося сімдесят. Навіть у серіалах. Уявляєш собі Зиґмунта немовлям? Ні, завжди якісь дідугани.

— Я подумала, що може, ми б пішли помолитися за самотніх, аби ті ще когось покохали. Зиґмунт такий зробився дивний, відколи його Аня померла, то постарів років на п’ятнадцять, я дуже за нього хвилююся. Мені здається, що таких людей багато.

Кілька хвилин дивилися телевізор мовчки. Ройська думала про всіх самотніх друзів, Ройський про те, що добре дружинине серце завжди його вражатиме, і що він найбільший везунчик на світі, бо колись давно ця пекарева донька з косою до пояса погодилася вийти за нього заміж.

— То, може, нині підемо? Помолимося й не доведеться завтра йти на службу.

— Ні, нині певне ні. Я ще хотіла приготувати рулет на завтра, може, Крися