Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

все й почалося. Тоді, коли вперше на неї накричали батьки. Того вечора вона спочатку плакала, поки очі не почало щипати, а обличчя не спухло. А потім — відкрила коробку шоколадних цукерок і з’їла всі до одної. І чомусь із кожною новою цукеркою легшало. І так щоразу після сварки — під руку потрапляли цукерки, шоколад, чипси, тістечка. Чимдалі їжі потрібно було більше — наче образи накопичувалися й вимагали більшого. Ліза розгорнула ще кілька цукерок і запхала до рота відразу чотири. Смаки змішалися. Все змішалося. Окрім моря. Воно завжди залишалося вірним собі. Дівчина зітхнула й проковтнула солодощі, не жуючи.

Море з дитинства було її найкращим другом. Здавалось, вона пам’ятає його від самого народження. Плавала завжди до синяви на губах і нігтях. Батьки мало не силоміць виганяли з води, а вона постійно замурзувалась, щоб піти помити то ручки, то ніжки. Але понад усе дівчина любила купатися у хвилях, особливо під час шторму. Було особливе задоволення від того, що хвилі виносили її на берег, а вона знову й знову кидалася в їхні обійми. Чарівні відчуття зберігалися навіть увечері, коли Ліза лягала спати. Її ніби все ще гойдало на хвилях і колисало море.

Вона закохалася в нього з першої ж зустрічі, і її головною мрією стало — жити біля моря. Їй було мало тижня й навіть двох, проведених на березі спочатку з батьками, потім у таборах і пансіонатах. Щороку на день народження Ліза загадувала бажання «хочу жити біля моря» й задувала свічку. З кожним святом вона ставала старшою, свічок ставало більше, а бажання залишалося таким самим.

Дитинство вона провела в селі у бабусі з дідусем. А в сім років повернулася до міста й пішла до школи. У школі було цікаво й незвично. Іноді важко й нудно, але завжди по-новому. Однокласники були дружними: дні народження завжди відзначали всім класом — веселою й галасливою компанією. Вигнанців не було, а за своїх стояли стіною. Якби вони тоді не переїхали, якби повернутися назад, все було б по-іншому… Хто знав, що здійснення чарівної мрії потягне за собою біду?

Ліза витерла рот долонею, струшуючи крихти зі щік. Під ногами опинилася ціла купа порожніх обгорток. У шлунку утворилася приємна важкість — знайоме почуття, яке завжди говорило, що все добре. Дівчина закрила рюкзак, погладила пухнастий хвостик на брелоку й зробила крок уперед. Страху не було. Тато вчив її не боятися хвиль. Він завжди вчив не боятися: навіть під час шторму брав її на руки, маленьку й беззахисну, і заходив у море по коліно, примовляючи:

— Що таке хвиля — мільярди дрібних бризок та білої піни. Хіба ти боїшся піни?

Вона швидко хитала головою, потай воліючи, щоб тато швидше вийшов на берег. Але йому пощастило переконати її. Вона не боялася моря. Ні тоді, ні зараз. Ліза любила купа­тися в шторм. Кожна хвиля здавалася легкою, навіть невагомою, перший доторк був ніжний, наче боязкий поцілунок, але потужний удар, який слідував за цим, збивав із ніг, ставив на коліна, там, де ти і повинен бути перед морем.

— Ти давно підкорило мене, море, — прошепотіла Ліза. — А тепер я підкорю тебе.

Вона присіла навпочіпки й почала розглядати пляж — усе на своїх місцях. Ті ж камені, той самий пісок. Але чогось бракувало. Щось вибивалося із загальної картинки. Дівчина розглядала катери, розуміючи, що їх їй бракуватиме, і раптом спохопилася.

Аня! На пляжі не було Ані! Адже вона теж любила шторм. А Ліза ніколи не питала, де її знайти, і ніколи не бачила, звідки її привозили. Треба знайти, знайти Аню. Щоб попрощатися. Ця думка заспокоювала. Вона відтягувала побачення з морем. Ліза боялася зізнатися собі, що страшенно боїться. Дівчина витягла телефон і подивилася на годину. Тільки десята. У неї ще багато часу. Вона встигне! Ліза швидко спустилася з гори. Так, треба подумати — вона на візку, значить, точно не з боку скель, інакше не змогла б просто спусти­тися або піднятися. Чудово, сюди! Ліза вийшла на дорогу і впевнено попрямувала вперед. Навкруги було порожньо — тільки суха, вигоріла під сонцем трава й обриси будиночків удалечині. Вітер здіймав сухий пил і кидав його просто в облич­чя. Дівчина йшла майже півгодини і вже встигла втомитися, коли попереду побачила будинок із червоної цегли. Ліза підійшла до огорожі й нерішуче затупцяла на місці. Якби не сірий паркан із облупленою фарбою, він був би схожий на школу. Рівні ряди вікон із білими віконницями, кілька високих гіллястих дерев, акуратні підстри­жені газони й доріжки, викладені круглими камінчиками. Над дверима висіла табличка, утім хоч як Ліза мружилася — не могла розібрати назви. Дівчина зітхнула: треба було вже давно послухати маму й замовити собі окуляри.

Це місце було дивне, дуже дивне. Вона здригнулася. Там не було людей. Будівля видавалася покинутою, хоч і охайною, та від цього було ще страшніше. З-за рогу вийшла жінка в білому халаті. Вона прямувала до огорожі і про щось говорила по телефону. Ліза злякалася і зробила крок назад.

Але якщо вона зараз втече, то не зможе дізнатися, де Аня. Дівчина кивнула собі й підійшла до хвіртки.

— Ти до когось прийшла? — Жінка була зовсім звичайна і справжня. Уважні, але добрі очі, коротко стрижене світле волосся, на шиї висіли окуляри на тонкому ланцюжку, з-під розстібнутого халата видно було яскраво-рожеву футболку й сіру спідницю. В руках вона тримала мобільний телефон і якусь папку.

— Ні. Тобто так. Тобто ні… — дівчина затнулася.

— Не бійся, заходь. — Привітно відчинила хвіртку жінка. — Мене Оленою звуть. А ти смілива, якщо прийшла одна.

— Чому?

— Не часто діти приходять у хоспіс самі.

— Хоспіс? — повторила Ліза. Нове слово віддавало гіркотою і страхом.

Хоспіс у Туманівці побудували кілька років тому. Казали, що за кошти благодійниці: у неї від важкого захворювання помер чи то син, чи то чоловік, і після того меценатка вирішила побудувати біля моря місце для тих, хто вже був за три кроки від неба, щоб їм було на що подивитися. На подив лікарів і медсестер, що там працювали, три кроки розтягувалися до місяців. Море таки мало власну цілющу силу, навіть якщо на нього можна було просто дивитися. У палати завезли модернові ліжка, які зручно складались у крісла, і хворі могли цілісінькі дні просиджувати на сонці, вдихаючи солоне повітря, що приносив легкий бриз.

Олена Рожко працювала тут із дня відкриття й дуже любила свою роботу. У багатьох її колег хоспіс асоціювався лише зі смертю та важким смородом, а тут було й дещо ­інше — віра та життя. Жінка ще раз кинула оком на екран мобільного — чекала на дзвінок від родичів нового пацієнта, і тепло подивилася на дівчину:

— Кого ти шукаєш?

— Аню. Ну, її звати Аня. Вона їздить на інвалідному візку і дуже любить великі капелюхи.

— Анічка? — перепитала жінка.

— Так вона тут?

— Так. Вона була тут.

— Куди вона поїхала? Мені дуже потрібно з нею по­говорити!

— Моя люба, — медсестра рвучко обняла дівчину. — Нам усім дуже б хотілося поговорити з нею. Але, на жаль…

— Ні! Не кажіть цього! Ні! Вона ж була