Читати книгу - "Кімната"

Я забираюся на свій стілець і підстрибую на ньому, розкинувши руки. Вони ні за що не чіпляються.

— Ти й гадки не маєш, як це для тебе шкідливо. — Голос Ма тремтить. — Тобі годиться бачити всякі речі, торкатися їх...

— Я це роблю.

— Більше речей, інших речей. Тобі потрібна більша кімната. Трава. Я думала, ти хочеш побачити своїх бабцю, дідуся і дядечка Павла, піти на гойдалки на дитячому майданчику, попоїсти морозива.

— Ні, дякую.

— Гаразд, забудь про це.

Ма знімає з себе одяг і вдягає спальну футболку. Я вдягаю свою. Ма робить усе мовчки, проте видно, що вона розлючена. Вона зав’язує мішок зі сміттям і ставить його біля Дверей. Сьогодні на ньому немає ніякого списку.

Ми чистимо зуби. Ма спльовує. На її губах лишається паста... Її очі ззираються в Дзеркалі з моїми.

— Я дала б тобі більше часу, якби могла, — каже вона. — Присягаюся, я чекала б стільки, скільки треба, якби була певна, що ми в безпеці. Але це не так.

Я швидко повертаюся до неї, справжньої, і ховаю обличчя в її пузик. Я брудню її футболку пастою, та вона не звертає на це уваги.

Ми лежимо на Ліжку, Ма дозволяє мені посмоктати з лівої циці. Ми не розмовляємо.

У Шафі я ніяк не можу заснути, тож тихенько наспівую: «Джон Джейкоб Джинґлгаймер Шмідт». Я замовкаю в чеканні, а потім знову співаю те саме.

Ма підхоплює:

Моє ім’я таке ж, як і його.

І хай куди б я їхав.

Усі кричать нестиха:

Дивіться, їде Джон Джейкоб Джинґлгаймер Шмідт.

Зазвичай ми разом з нею співаємо: «На-на-на-на-на-на-на». Це найвеселіша частина; однак цього разу Ма мовчить.

Ма будить мене серед ночі. Вона стоїть, нахилившись наді мною, і я, сідаючи, стукаюсь об Шафу.

— Ходи подивися, — шепоче вона.

Ми стоїмо біля Стола і дивимося вгору; на нас позирає здоровеннецьке кругле срібне обличчя Бога. Воно таке яскраве, що освітлює всю Кімнату, крани, Дзеркало, каструлі, Двері і навіть щоки Ма.

— Знаєш, — шепоче вона, — іноді місяць напівкруглий, іноді серпастий, а іноді як звичайний зрізок нігтя.

— Ні.

Він тільки в Телевізорі.

Ма показує на Дахове Віконце:

— Ти помічаєш його тільки тоді, як він повний і стоїть над самісінькою головою. Та коли ми виберемося назовні, ти зможеш побачити його на небокраї, в усіх формах. І навіть удень.

— Не може бути.

— Я кажу тобі правду. Світ тобі дуже сподобається. Стривай, ось побачиш захід сонця, коли небо все рожево-багряне...

Я позіхаю.

— Вибач, — знову пошепки каже вона, — лягай.

Я дивлюся, чи тут мішок зі сміттям; його немає.

— А Старий Нік приходив?

— Ага. Я сказала йому, що ти захворів. Що в тебе судоми й розлад шлунка.

Ма от-от засміється.

— А чому ти?..

— Щоб він легше повірив у наш обман. Ми зробимо це завтра вночі.

Я висмикую свою руку з її рук.

— Не треба було йому казати.

— Джеку...

— Це погана ідея.

— Це добрий план.

— Це дурнотупий план.

— Іншого в нас немає, — дуже голосно каже Ма.

— Але я ж сказав «ні».

— Атож, та перед тим ти сказав «можливо», а ще раніше — «так».

— Ти брехунка.

— Я твоя мама! — майже кричить Ма. — Це означає, що інколи мені доводиться вибирати за нас двох.

Ми лягаємо в Ліжко. Я скручуюся калачиком, повернувшись до Ма спиною.

Я б так хотів отримати як недільний подарунок спеціальні боксерські рукавички, щоб добряче її відлупцювати!

* * *

Я прокидаюся переляканий, і страх мене не полишає.

Ма не змиває наших какавельок; вона розламує їх держачком Дерев’яної Ложки, щоб вони скидалися на какавельковий суп. Пахне він огидно.

Ми ні в що не граємо, а просто тренуємося: я лежу цілком розслаблений, не промовляючи ні слова. Я й справді починаю відчувати себе хворим; Ма каже, що це сила уяви.

— Ти так добре прикидаєшся, що обдурив навіть самого себе. Я знову збираю свого рюкзака-пошиванку і кладу туди Дистанційку та жовту повітряну кульку, але Ма заперечує!

— Коли ти щось візьмеш із собою, то Старий Нік здогадається, що ти хочеш утекти.

— Я ховаю Дистанційку в кишеню штанців.

Проте Ма знову хитає головою:

— Ти будеш у самій спальній футболці і трусах, бо, якщо в тебе справді гарячка, нічого іншого на тобі бути не може.

Я уявляю собі, як Старий Нік несе мене у вантажівку, і відразу ж відчуваю запаморочення, наче от-от упаду.

— Тобі лячно, — каже Ма, — але чиниш ти сміливо.

— Га?

— Ти налякано-сміливий.

— Наливий.

Зазвичай слова-складанки її веселять, однак не цього разу.

На обід у нас суп з яловичиною, але я просто смокчу крекери.

— Чого ти тепер боїшся? — питає Ма.

— Лікарні. Ану ж я все наплутаю?

— Тобі треба буде сказати їм, що твоя мама живе під замком, а замкнув її той чоловік, що тебе привіз.

— Але ж слова...

— Ти про що? — Ма чекає.

— Ану ж вони застрягнуть у горлі?

Вона кладе голову на руки.

— Я весь час забуваю, що ти ні з ким, крім мене, не розмовляв. Я чекаю.

Ма повільно і шумно видихає повітря.

— Знаєш, я напишу записку і в ній усе поясню, а ти її сховаєш.

— Згода.

— Просто віддай її першому-ліпшому в лікарні — тільки не хворому, а тому, хто буде в однострої.

— А що той перший-ліпший з нею зробить?

— Прочитає, звісно.

— Люди з Телевізора вміють читати?

Ма