Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

звалилися носами в порожні тарілки.

Вождь сидів за столом, наче тільки й чекав, що вона прийде. Зі шкурами на

плечах він був наче гора. Перед ним стояло кілька порожніх чаш. Фоант не

рухався. Амага вже подумала, чи, бува, він не спить із розплющеними очима.

Вождь кліпнув і жестом показав підійти.

— Я хочу угоду! Твоє плем’я занепадає. Я знаю, як допомогти, — на

одному диханні випалила дівчина.

— Ти говориш від імені своєї богині чи від себе, маленька жрице? —

Фоант знайшов недопиту чашу й перекинув її вміст у горло.

На мить Амага розгубилася. Чи не краще збрехати? Сказати, що вона

прийшла з волі Діви. Але Фоант її випередив:

— Ти її не чуєш, чи не так?

— З мене не вийде жриці. Діва до мене не говорить.

— Або ти не здатна її почути. Ти залишилася живою тільки тому, що маєш

стати жрицею. Навіщо нам просто якась дівчинка?

Цілу вічність Амага дивилася в непевні, наче весняна крига, очі. Горло

схопив спазм, але їй удалося договорити:

— Бо я знаю, де Тавропола ховає скарб Діви. Він дозволить тобі

приборкати цю землю та врятує твоїх людей. Але ти мусиш відпустити мене й

мого брата.

— Золота Колиска, — знову здивував її Фоант. — Я чув про неї. Але стара

не схотіла показувати. Ти так любиш свого брата?

«Чому він питає?» — обурилася Амага. А потім згадала історію Фоанта.

Він зрадив брата. Хотів захопити владу, спалив капище й був проклятий власною

родиною. Хіба він знає, що означає бути відданою брату?

— Так. Ні. Я обіцяла, — натомість проказали її вуста.

— Я так і думав. — Зелені очі Фоанта блиснули. — Домовилися. Я

подивлюся на цю Золоту Колиску, а ти отримаєш брата.

— Ми не схожі, брудний ти дикуне, — шепотіла Амага, покидаючи

будинок вождя. До серця наче заповз черв’як. Голосами тітоньок він кричав, що

вона зрадниця, що боги й душі померлих їй цього не пробачать. Але Амага їх не

слухала. Якщо для того, щоб їм із Таргом вижити, треба зрадити богиню, що ж

— вони самі її змусили. Дівчина подивилася на зірку, що блідла в ранковому

світлі, і всміхнулася. Діва така ж стара й безпомічна, як і її зірка. А в цьому світі

виживає той, хто вміє користуватися чужою безпомічністю.

***

На сатурналії припала повня. За кілька днів мало початися традиційне

свято Діви. Його відзначали кожного першого дня нового місяця. Тавропола

раділа. З останнього полювання Фоант подарував їй кількох полонених. Ця учта

мала бути особливою.

У день свята Амага ледве дочекалася темряви. Тавропола з першими

тінями підпалила зілля. Храм наповнився тягучим смородом. Коли смеркло, прийшов Фоант із кількома чоловіками. Вони стали за колонами, Амага не могла

їх бачити. Але вона повсякчас відчувала погляд вождя, коли рухалася біля

чорної статуї.

Нарешті Тавропола відкрила Лоно Діви. До зали завели жертв. У скронях

Амаги пульсувало. Очі сльозилися, від зілля нудило, але вона змусила себе

дивитися. Тавропола перерізáла полоненим горла й виливала жертовну кров на

статую та в Лоно. На її обличчі заграла знайома божевільна усмішка. Вона п’яно

облизала губи, всмоктуючи криваві краплі, і присіла над діркою в камені.

Подивилася на Амагу. Ритуал не передбачав підняття Золотої Колиски. Амага

достатньо пояснила Фоанту, щоб він міг зробити це сам. Але дівчина не знайшла

його між колонами. Механізм усередині колодязя заскрипів.

Під стінами пролунали кроки. Кілька нових смолоскипів розігнали темряву.

До храму зайшли чоловіки в шкурах. Вони несли ноші. Амага кинулася, щоб

краще роздивитися процесію, хто сидить на ношах, але її несподівано скрутили.

Рота затулила велика зашкарубла рука. Вона впізнала запах Фоанта.

З-за хмар з’явився серп нового місяця, наче сама Діва захотіла дізнатися, що тут відбувається. У храмі дужче, ніж раніше, засмерділо сіллю. Тавропола

розгорнула Золоту Колиску й поставила її на підніжжя статуї. Чоловіки піднесли

ноші. Амага нарешті роздивилася, хто там сидів. Очі й губи Тарга були зашиті, а

шкіра — вкрита малюнками. Світло торкнулося затягнутих мотузками грудей.

Амага не хотіла вірити, але вони досі здіймалися. Сакатево поклав хлопчика до

Золотої Колиски, Тавропола поставила криваву цятку в нього під шиєю, а потім

вони відпустили мотузку — Тарг полетів до колодязя. В Амаги запаморочилося

в голові. Жриця біснувалася і кричала про волю Діви.

— Ти маєш пожертвувати своїм минулим задля Богині! Забути все, що

було до цієї ночі.

Амага почула страшний плюск, а потім із колодязя вирвався спалах

теплого, наче світанкового світла. У його променях затанцювали блискучі цятки.

Рожеві кришталики нагадували сніг, який волею богині линув не з неба, а

навпаки. Це було так неправильно, що Амага завмерла в руках Фоанта. Кілька

блискучих цяток упали їй на лоба, і це було наче прощальний доторк матері.

Сніг був сіллю.

До храму прилинули голоси. Вони навперебій розказували сотні історій. У

них сплелося минуле й майбутнє. Дивні імена, життя, смерті вривалися у вуха

Амаги й вимагали бути почутими. Деякі кричали, інші шепотіли. Більшість слів

були незрозумілими, але один голос звучав наче вирок. Він належав Таргу.

Чоловіки витягнули Золоту Колиску й обережно поставили на підлогу.

Світло востаннє вибухнуло. Стіни затряслися. На коротку мить Амага побачила, як змінюються дикуни, як приростають до тіл звірині шкури, як викривляються

кістки. Мотузки в їхніх руках розсипалися, наче цівки солі. Тавропола здійняла

руки до статуї, перука з’їхала, а на вкритому коростою черепі проступили роги.

Фоант ослабив хватку. Амага намацала ніж на його поясі й кинулася до

жриці. За крок до старої її нога послизнулася на кривавій калюжі. Тавропола

звела на Амагу повні здивування і глуму очі. І тут у