Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

Глибокий вдих – і…

– З другого почну. Один із них не хоче, щоб знайшли справжнього вбивцю. Не через те, що з ним пов’язаний. До смертей він непричетний. Бармена не підставляв. Але є людина, яка може постраждати, якщо вбивцю буде знайдено. А людина ця – близький друг твого бійця.

– Про кого ти?

– Вибач, не скажу. Я можу й помилятися. Навіщо мені ворог?

Мухтар потер перенісся вказівним пальцем.

– Ти не дурень, дорогий. Добре, про це більше не говоритимемо. Відповідай на перше запитання.

Він вислухав мою версію мовчки. Вогники азарту блищали в його очах.

– Мені цікаво. Дуже цікаво. Розкажеш це і моїм людям – разом придумаємо щось.

Він увімкнув музику й гукнув інших.

2

– Спочатку він вибачився за своїх головорізів, але обмовився, що провини за собою не відчуває, бо я справді поводився підозріло.

– Нехай. Але з якого дива ти мусиш здавати справу тому Мухтарові?!

Алла сказала, що чотири рази за вечір прибігала до мене і, вкотре не заставши мене в кімнаті, запанікувала. Моя розповідь про події останньої доби не заспокоїла її – навпаки, перелякала. Вона не чекала, що до справи долучаться місцеві бандити, які наганяли на неї холоду самим своїм виглядом. Я запевнив, що про її участь у розслідуванні не прохопився й словом, і Аллі трохи попустило. А міцна кава остаточно повернула їй упевненість у собі.

– Добре. Тут ніхто не винен. Далі таке: Мухтар змусив мене ще раз викласти свій план затримання маніяка і зобов’язав своїх нукерів у всьому пособляти мені і прикривати мене, коли буде така потреба. Чому він зголосився на це, ти знаєш. Я висловив побоювання, що про ці наші заходи завтра буде знати коли й не ціле студмістечко, то принаймні весь «Зодіак». Уяви собі – Мухтар образився!

– Ще б пак! Гадаю, ти образив його гідність недовірою.

– Про Ігоря я промовчав. Спробую сам упоратися з ним. Може, він заспокоїться, бо ж тепер його бос – мій протектор. З іншими двома проблем не буде. Одного звуть Алик, другого, як не смішно, – теж Алик. І, щоб не плутатися, нижчого на зріст називають Маленький Алик. Чим вони можуть допомогти реально, поки що не знаю. Побачимо. Хай там як, але змінити я вже нічого не можу.

– А що Гоша?

– О-о, він загорівся! На нього, щоправда, Мухтарів наказ не поширюється. Але він і так братиме активну участь.

Я змовк, а тоді задумливо вилив кавову гущу на блюдце й повозив по ній ложечкою.

– Гадаєш? – усміхнулася Алла.

– Я б не проти дізнатися, що з того всього вийде. – Моя усмішка була сумна. – Такого наробив… Ну, нічого. Пусте. – Ложечка ляпнула по гущі. – Як казав легендарний політрук Клочков, відступати нема куди, позаду – Москва, прости Господи!

Знову «Зодіак»

1

Я кивнув барменові.

Той кивнув у відповідь. Кава, коньяк, бутерброди. Четвертий вечір те саме. І, найімовірніше, знову намарне.

Спочатку обидва Алики аж палали жадобою діяльності. У перший вечір нашого спільного, так би мовити, чергування вони замучили мене, вишукуючи в натовпі підозрілих відвідувачів. Їм кортіло знайти вбивцю блискавично, одначе цього разу не пощастило. Усі, на їхню думку, підозрілі особи сподівань не справдили. А що гарячі кавказькі голови швидко холонуть, то другого вечора обидва Алики глипали на всі боки з меншим ентузіазмом.

Ігор, якого я не без підстав побоювався, ще під час наради в Мухтара висміяв мене. І тепер у «Зодіаку» я ловив на собі його глузливі погляди, проте контактувати зі мною йому явно не хотілося.

Алики пили пиво й лопотіли по-своєму. Часом до них підходили знайомці і щось шепотіли, часом вони разом або поодинці відвихалися у справах. Незабаром вони зовсім збайдужіють до пошуків маніяка-вбивці. Мухтар, не дочекавшись результатів, запросто може взяти мене за карк, як послідущого недоумка, що крутиться під ногами зі своїми божевільними ідеями і знає про деякі речі більше, ніж слід знати людям. Або подумає, що безглузді пошуки – то лише вигадка, а придурок з документами журналіста (тобто я) прагне підкопатися під…

Маленький Алик смикнув мене за рукав.

– Дивися! Отого бачиш?

Таких «дивися!» було вже багато, але цього разу інтонація Маленького Алика зовсім інша, він навіть говорить пошепки. І приятель його, Алик, увесь якось напружився. Я глянув туди, куди показували. І затамував дух. Як той, хто відчуває, що результат його довгої й важкої праці дуже близький, і забобонно боїться дихнути, бо можна все зіпсувати…

Хлопець у довгому коричневому плащі. Високий… хоч, мабуть, його зріст трохи вищий від середнього. Просто плащ створює таке відчуття… Широкоплечий… Руки на прилавку, правиця крутить склянку з горілкою… Великі руки…

Вони здаються тобі великими, ти хочеш, щоб це був ВІН…

Так, великі руки. І головне – поведінка. Голова, ледь утягнута в плечі, раз у раз повертається туди-сюди. Очі, безперечно, вишукують щось чи когось у напівтемряві бару.

Невже?!

Узагалі-то його дивна поведінка впадає в око лише мені. Я, по-перше, сиджу тут уже тиждень і різницю між тим, як поводяться завсідники «Зодіаку» та інших таких закладів і хлопець у коричневому плащі, завважити можу. А по-друге, я хочу завважити цю різницю.

Насправді ж чоловік той непримітний, як герой Патрика Зюскінда парфумер Гренуй, – істота без запаху. Увагу до себе не привертає. На нього теж ніхто не зважає. Крім мене й обох Аликів, що враз спалахнули вогнем азарту. Вони теж знають, як поводяться нормальні люди, тому й завважили щось дивне в поглядах хлопця у коричневому плащі.

Він?

Не він?

Хлопець допив горілку, заїв шоколадкою, замовив ще випити, знов постояв хвилин із п’ятнадцять, крутячи склянку в руці й зиркаючи на тих, хто сидів за столиками і стояв біля прилавка.

– Я його не знаю, – промовив Алик.

– І я, – відгукнувся Маленький